Розділ «ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ АНАНДА»

— Виходить, — сказав Парасваті. — Куди краще, ніж учора.

— Куди вже краще, — сказав розчаровано хтось із глядачів.

— Ох! — сказала Сильвія.

Чарівник зірвав пелену з екрану, навів зображення на різкість, і перед нашими очима постав звичайний земний пейзаж, настільки реальний і рельєфний, немов екран був вікном у сусідній світ, залитий жарким сонцем, просякнутий пилом і свіжим вітром. Синя широка смуга перетворилася на небо. На вохряному піску означилися будинки, глибокі колії на вузькій дорозі і рідкі пальми.

— Все гаразд, — сказав Тайк. — Ми на місці.

— Вірно? — запитав капітан.

— Одну хвилинку, — сказав я.

Був полудень. Тонка курява крутилася над землею, зритою і потоптаною буйволами. Обплутана бамбуковим риштуванням і прикрита очеретяними рогожами, підносилася споруджувана будівля. Вона була логічним центром сцени, яку ми спостерігали. Численні супряги волів і буйволів тягнулися до неї, завантажені жовтою цеглою. Балансуючи на гнучких бамбукових жердинах, піднімалися на риштування вервиці майже голих людей. Нагорі трудилися каменярі. У лівій частині екрану видно було веранду, стовпи якої рясно прикрашені тонким різьбленням. Перед нею дрімали два воїни зі списами в руках…

— Ну й що, професоре?

Усі в лабораторії чекали моєї відповіді.

— Це Паган, — сказав я. — Кінець одинадцятого століття.

— Ура! — сказав хтось неголосно.

— Вдалося? — запитав динамік.

Черговий на містку хвилювався.

— Ур-ра! — відповів йому фізик. — Які ж ми молодці!

— Гойдати професора, — запропонував лукавець Тайк.

— Я абсолютно ні при чому. Ви могли б показати це зображення ще десяткові учених, і вони сказали б те ж саме.

— Але професор сказав першим!

Їм потрібна була розрядка. Вже краще нехай гойдають мене, аніж Сильвію. Я лише намагався не вдаритися об який-небудь прилад, хоча в цьому не було потреби — літав я поволі і солідно, як повітряна кулька. Мої мучителі також відривалися від підлоги і злітали услід за мною, від чого в напівтемряві лабораторії, освітленої сонцем далекого світу, ворушилося одне багаторуке, багатоголове чудовисько. І не дай бог людям з того боку екрану зазирнути до нас. Вони б померли від страху.

— Дивіться! — сказала Сильвія, якій вдалося сховатися в кутку і уникнути загального тріумфу. — Дивіться — людина!