Розділ «ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ АНАНДА»

— Ні, вони реальні. Звідси, зі станції, ми бачимо їх живими.

— Вони померли тисячу років тому.

— Поглянь, як вона посміхається.

— Вона тебе ніколи не побачить.

— Зате я її бачу.

— Але вона померла тисячу років тому! Не можна закохатися в неіснуючу людину.

— Що за нісенітниця, Сильвіє. Звідки ти узяла, що я закохався?

— Інакше б ти не захищав її.

— Я її й не захищаю.

— Ти хотів би, щоб вона була сьогодні.

— Хотів би.

— Божевільний…

Я сидів у кріслі, непомічений ними. Я посміхнувся, коли Сильвія втекла коридором, притискуючи до грудей теку з малюнками і фотографіями мешканців паганської ери. Тайк повернувся до пульта і почав порпатися у схемах, насвистуючи щось сумне. Він був схожий на чоловіка, що покохав Нефертіті, — відображену в камені прекрасну мить далекого минулого.

Ще через три дні відбулася нова подія, що розбурхала всю станцію, бо станція близько до серця приймала події, що відбувалися в Пагані. Приїхали кхмерські посли. Либонь, людині, незнайомій з історією Бірми, важко зрозуміти моє хвилювання, коли я вгадав кхмерів у стомлених довгим шляхом, довговолосих, багато одягнених людях. Вони злізали із слонів, що опустилися на коліна, шкребучи п’ятами по зморшкуватих сірих боках, і слуги розкривали над ними золоті парасольки, знаки знатності і влади. Так, це були кхмери, з імперією яких межував Паган. І можливо, саме зараз, завтра, післязавтра, буде вирішена довга суперечка істориків, чи платив Паган данину Ангкору або ж права була хроніка Дхаммаян Язавін, котра стверджувала, що царі кхмерів визнавали владу Пагана.

Посли пройшли углиб палацу. За ними несли скрині з подарунками, чаші з бетелем, таці з фруктами. Палац був охоплений метушнею, оточений натовпом цікавих, і крізь здійняту куряву можна було розгледіти, як похапцем робітники здирали риштування і рогожі з храму Ананда — вочевидь, його показуватимуть високим гостям.

Вночі мені довелося зажити снодійне. Сон не йшов до мене. Час зупинився. Будь-якої миті посли могли виїхати і уникнути мого спостереження. І залишаться прихованими для мене і для історії ті дрібні деталі, зрозумілі лише мені, за якими можна безпомилково визначити істинні стосунки між бірманцями і кхмерами — стародавніми суперниками і великими будівничими.

…І знову зажеврів екран. Цікаві все ще юрмилися перед палацом, і було їх чимало. Отож, сказав я собі, і трохи відлягло від серця, отож, посли не виїхали.

Від колодязя з повним глеком ішла наша знайома дівчина. Вона поклала глек на приступку веранди і заговорила про щось із стражником. Звичаї в Пагані були прості, стражник не відігнав дівчину. Говорив з нею про щось жваво. Затим до них приєднався чернець у синій тозі лісових братів, зазирнув через поруччя всередину палацу, і другий стражник крикнув йому щось веселе. Хтось, товстий і наолієний, з палацової челяді вийшов на веранду, підняв глек і відпив з нього.

Тайк забув про пульт. Він дивився на дівчину. Я непомітно поглянув в інший бік, де сиділа Сильвія. Сильвія вдавала, що заглиблена в записи.

Один із кхмерських послів поволі і урочисто, немов актор в поганому театрі, з’явився з-за краю екрана і зупинився біля поруччя, неуважно дивлячись на білий храм. За ним услід легко, ледь постукуючи палицею, йшов Шин Арахан, первосвященик. Він запитав щось у кхмера, і фізик, що сидів зі мною поряд, вгадав його питання: