Розділ «ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ АНАНДА»

— Ми так мало знаємо про звичаї тих часів.

Тайк прийшов увечері до мене в каюту.

— Я збожеволію, професоре, — сказав він.

— Чим я можу допомогти тобі? — запитав я його. — Постарайся зрозуміти, що це ілюзія, чудесним чином збережений документальний фільм, — і ми перші глядачі його.

— У це неможливо повірити. Мені хотілося вимкнути екран. Неначе тоді вона змогла б втекти. У темряві.

Тайк пішов. Перевіряти прилади, упевнитися, що завтра сеансу не перешкодить випадкова поломка. Але того дня нічого особливого не трапилося.

Щоправда, ми бачили старого. Він валявся у поросі біля сходів палацу, благав стражників пропустити його всередину, але цього разу вони були строгі і неговіркі. Значить, дівчині все ще загрожувала небезпека. З храму знімали останні риштування і наводили на нього лоск. Біля підніжжя його викопали невелику глибоку яму, від палацу до головного входу постелили рогожі, і солдати з короткими кривими мечами розганяли цікавих, аби ті не наступили на хідник.

Основні події були перенесені на завтра.

Цікаве створіння людина. Ще два дні тому мене хвилювала лише одна проблема — які взаємини Пагана і Ангкора. Хто був чиїм данником. Це питання було важливе для історії Бірми, але мало цікавило будь-кого, крім мене. Однак у день останнього сеансу, в день, на який випало освячення храму Ананди, урочиста подія, особливо урочиста через присутність іноземних гостей, я забув про данників, васалів і царів. Як і всі інші мешканці станції, я турбувався про долю дівчини, фотографії якої прикрашали кожну другу каюту на станції, заради повернення усмішки якої всі ми були готові на будь-яку нерозважливість. І були безсилі здійснити нерозважливість.

— Позиція, — уаже в мікрофон Тайк. — Світло. Сеанс.

— Є позиція, — відповідає місток.

Гасне світло в залі. На екрані майдан. Майдан повен народу. Лише доріжка з рогож, що веде до храму, вільна. Обабіч її стоять у два ряди солдати. Ближче до храму натовп розпадається на яскраві плями. У синіх тогах стоять арі — лісові брати. У білих шатах браміни. У оранжевих і жовтих — істинні буддисти, послідовники Шина Арахана. Пилюка пробивається між глядачами, що стоять щільно, і закутує сцену легким серпанком.

Урочиста процесія спускається з веранди. Першим вступає на хідник Шин Арахан, якого ведуть під руки ченці. За ним під дванадцятьма золотими парасольками — цар Чанзітта. Затим міністри, чиновники, посли Камбоджі, посли Арахана, посли Цейлону…

Техніка дає максимальне збільшення, і тому здається, що рама екрану зсувається всередину, храм росте і ми йдемо услід за царем до храму, чудового і зловісного сьогодні. Ніхто, навіть я, старий дурень, не знає, що може відбутися. Ми чекаємо.

Ми чекаємо, поки цар подолає відстань до храму. Я дивлюся на годинник. Залишилося десять хвилин до кінця сеансу. Хай, думаю я боязко, те, що буде, буде потім, коли ми підемо звідси. І тут-таки я розумію, чого боюся, в чому не смію признатися навіть собі самому і чого ніхто не може знати.

Є легенда. Її повторюють багато хроніків. І їй вірять багато учених. У день освячення храму біля підніжжя його викопувалася яма, в якій ховали найпрекраснішу дівчину в царстві.

І я бачу, як цар і вся процесія зупиняються біля свіжовикопаної ями.

Біля могили. І я кажу:

— Так.

— Що? — спитав Тайк. — Що буде?