Розділ «Книга II. Елізій»

— Які ж ви дурні! Обидва!

— Кгхм! — прокашлявся Франц. — Якове, ми прийшли до тебе не моралі читати, — він виразно зиркнув на мене. — Сьогодні наш останній день. Ліка хотіла б навідатись додому перед від’їздом. У свій старий дім, звісно. Я, певна річ, із нею, — я мимоволі відзначила, з яким насміхом прозвучало це його «певна річ». — І ми надумали згадати старі добрі часи…

— Складеш нам компанію? — втрутилась я. — Останній день у Мегаполісі без тебе — не день.

— Авжеж! Утрьох, як завжди! — Яків гигикнув, але очі серйозно та смутно спозирали мене.

Франц роздратовано наставився на нас.

— Прихопи тоді рюкзак зі своїм темно-синім костюмом та вперед! Чекатимемо коло Східних воріт за годину, — прохолодно кинув він та, схопивши мене за руку, потягнув до виходу.

Я винувато глянула на Якова. Той лиш видушив підбадьорливий усміх.

Глава 3

Проминувши Східну браму, Франц, Яків та я пірнули в найближчий дворик, сподіваючись змінити вбрання на темно-синє. Знехтуваних ніколи не жалували, а після ультиматуму каст не здивуюся, якщо на нас наскочать розгнівані громадяни, помітивши білу одежу. Раніше ми були лише тупими тваринами, зрадниками системи, напівбожевільними вигнанцями, а тепер перетворилися на ходяче лихо.

Я не виходила за межі гетто зо три місяці, тому не могла не зауважити разючих змін, що відбулися в Мегаполісі. Усі вікна — щільно позабивані, запнуті темними важкими фіранками, подекуди полискували ґрати. Скрізь розкидано сміття. Бруківка на дорогах де-не-де розібрана — наслідки бунту Служителів. Ніхто її так і не привів до ладу, бо, коли Охоронці знищили касту нижчої категорії, займатися цим стало нікому.

На вулицях, що найближчі до гетто, не стріти жодної душі. І тут я збагнула просту істину: «Вони нас бояться. Бояться Знехтуваних та повстання». У спогадах сплило витягнуте худорляве обличчя Ареса, що пашіло люттю та жагою крові. Нині ж він не збурював у мені такої ворожості, і десь у глибинах душі чи, може, розмислів, починала розуміти Якова.

Убравшись у темно-синє, ми попростували до найближчої зупинки чекати на швидкобус.

— Помітили, як змінився Мегаполіс? — озвучив Яків спільну думку.

— Ага. І таке враження, ніби члени каст закопалися в нори, чатуючи на щось, — замислено проговорив Франц.

— Може, це звичайний переляк, — припустила я.

— Усяке може бути. Тим більше, що Обрані, наприклад, ніколи не вирізнялися сміливістю, — чорнявий презирливо сплюнув.

— Слухайте… — почав Яків. — А ви впевнені, що швидкобуси зараз узагалі їздять? Адже Служителів знищили… Хто тепер ними кермує?

— Слушна думка, — нахмурився Франц.

— Але ж хтось проминатиме зупинку на своєму швидкомобілі. От і попросимо підкинути нас до району Вчених, — запропонувала я.

— У нас немає грошей, — констатував Яків.