Розділ «Книга II. Елізій»

Я змусила себе розплющити очі. Замість рідної домівки повсюди чорніли попіл та кіптява.

Минула вже майже година, а я все ще блукала по батьківській землі, час від часу спинялась та копирсалася палицею в темному покриві, сподіваючись щось віднайти. Франц та Яків, наче вірна сторожа, ішли слідом у суворій мовчанці.

Будинок був останнім нагадуванням про минуле життя, про ті безтурботні щасливі дні, коли не мусила ні про що хвилюватися, коли небезпека не чатувала на кожному кроці. Разом із ним щез якийсь клаптик моєї душі. У Мегаполісі більше ніщо не тримало.

Я не мала уяви, що шукаю, але мені нестерпно, до серцевих судом, кортіло взяти щось на згадку.

Укотре присіла, порпаючись у кіптяві. Раптом під смолянистим пологом щось зблиснуло. Простягла руку і намацала якусь річ — прохолодну та металічну. Матусин браслет, котрий подарував тато на річницю весілля!

— Мамин, — тихо пояснила я, одягаючи прикрасу на зап’ясток.

Погляд упав трохи праворуч. Серед купи засмаленого паперу виднілася фотографія в обгорілій рамці. Вхопила її стрімким рухом, наче хтось погрожував забрати, та втупила очі крізь потріскане скло. А там — ніби інше життя: усміхнені батьки та я, мала, обіймаю улюблену іграшку. Я терла щоки, почуваючи на них вогкі стьожки сліз, що з’являлися знову і знову.

— Батьки? — спитав Франц, пригорнувши мене. Кров наливалася силою та спокоєм.

— Так.

— Хочеш узяти з собою? — Франц провів пальцем по моїй шкірі, стираючи біль. Я вловила ледь чутний звук: Яків заскреготів зубами та відвернувся.

Кивнула. Любила Францеве вміння говорити такі прості та зрозумілі слова, коли комусь погано. Це ніби повертало загублені речі на свої місця.

— Можна? — він простягнув руку до фотографії, і я обережно вклала рамку йому в долоню. — Здається, обрамлення можна викинути. Усе одно зіпсоване. А я змайструю тобі нове, краще за колишнє, — хлопець вийняв фотографію із засмальцьованого полону. — Бачиш, вона аж ніяк не пошкоджена. Лише кутики трохи обвуглились, але це нічого.

— Так, твоя правда, — я мляво посміхнулась. Сльози майже зовсім повисихали. — Нам, мабуть, уже час. Ходімо, — мовила гучніше.

Ми попленталися вулицею у зворотному напрямі, зиркаючи по сторонах, сподіваючись помітити Вченого на швидкомобілі, що мав би ласку нас підвезти.

Погода вередувала. Небо затягли зловісні хмари, але дощу, певно, як завжди не буде. На здоровезну потвору на ім’я Мегаполіс, що пихкала та вивергала задушливі випари, поволі спускався серпанок.

Відчувши раптовий заштрик тривоги, я глянула на дорогу. Назустріч нам простували четверо парубків у темно-синьому. Один із них, високий шатен в окулярах, тримав крихітний переговорний пристрій. «Таку рацію може мати тільки Вчений», — промайнула гордовита думка. Хоча стоп! А нащо йому рація взагалі?

Хлопці підібралися впритул та зупинились, з підозрою спозираючи нас. Франц та Яків затулили мені спинами прохід, тому спромоглася розгледіти лиш обличчя очкарика.

— Дозвольте відрекомендуватися, — відчеканив він. — Віктор Аппер, блокпост № 17.

Я була не в змозі втямити, про який блокпост він веде мову. Нащо Вченим блокпости? Хіба почалася війна?

— Франц Дізель, — не змигнувши оком, збрехав Франц. — Блокпост № 5.