Розділ «Книга II. Елізій»

— А ти теж молодець! — я загарчала на нього. — Не міг щось нормальне вигадати?

Хлопець знітивсь і винувато зіщулився.

— Припускаю, ви тоді відійшли, аби вирішити, хто ляже на асфальт перед швидкомобілями? — далі сичала я. Довгі темні пасма волосся, що його не встигла заплести в джгут, спадали на плечі зміями, що були готові щомиті вжалити супротивника.

— Звідки ти знаєш? Підслуховувала? — з підозрою спитав Фрац.

— Ні, а треба було! — мене струшувало від роздратування. — Ви як завжди! Хіба не можна придумати способу без ризику для життя? — я пирхнула та відвернулася до вікна.

Повз нас проносилося місто. Ні, не ми летіли крізь нього, а саме воно — повз нас. Уявлялося, ніби наш швидкомобіль — центр Усесвіту, довкола якого крутяться інші галактики, планети, сонця.

Мегаполіс поволі перетворювався на пустку: напівзруйновані будинки, безлюдні вулиці, рідкі перехожі, що швидко перебігали з дому до офісу й назад, час від часу обертаючись, бо почували невідому досі тривогу. У розрідженому повітрі висіла катастрофа в невидимому коконі, що, ввижалося, от-от розірветься та випустить Смерть. Усе принишкло в переддень бурі. Може, Знехтувані якраз вчасно залишають цей зламаний Світ, що наче зіпсутий механічний годинник уже ніколи не стане таким, як колись. Хоча чи був він колись не зіпсутим?

— Сто третя вулиця, — відрапортував Годувальник. Швидкомобіль смикнувся та завмер.

Знову це місце і ми втрьох, як тоді, три місяці тому. Ми, здається, колишні, та вулиця змінилася.

Сунули по напіврозібраному асфальту, час від часу перечіплюючись через видовбану бруківку. Франц підтримував мене за талію, аби не впала. Затхлий вітер, граючись, кидав навсібіч клапті старих газет та поліетиленові пакети. Переповнені сміттєві баки натужно ревіли. То тут, то там — купи пустих бляшанок, пачок з-під їжі, коробок. Служителі щезли без вороття, і, здавалося, ніби тут не прибирали роками. Мегаполіс поступово зникав під настилом нечистот та бруду.

Я здійняла очі на будинки, та здивований напіввидих-напівскрик злетів із вуст.

Від будівлі із зовнішніми комунікаціями зостався лиш обгорілий фасад, інша, з прозорими стінами, зовсім зникла. А третя, Боже, третя, з екранами, що належала літньому панові Ропшитському та його дружині — заїдливій Соньці, перетворилась на руїну. Дві третини телевізійних щитів, з котрих у кращі часи віщували диктори, були розбиті вщент. Замість візерунчатої бесідки — дерев’яні уламки, дошки та тріски. На вцілілих екранах сірою фарбою закарбований знак касти нижчої категорії.

Я сторопіло лупала очима. Франц вражено загойдав головою:

— Певно, тут була сутичка зі Служителями.

Яків поклав мені руку на плече.

— Тримайся, — прошепотів він.

Зараз ми повернемо за ріг — і переді мною постане будинок дитинства. Чи існує він ще, приязний та червонодахий, наче з чарівних казок? Чи вціліли шпалери та меблі, котрі обирала матуся? А татів кабінет? У думках комашилася безліч питань.

Повертаючи, я замружилась.

— Ну що? — проказала тихо, плекаючи маячну надію.

Франц лише міцніше стиснув мою руку.