Розділ «Книга II. Елізій»

— А хто колись казав, що грошей для цього не треба?

— Часи змінилися, Ліко, — крутько кисло хитнув головою.

— Є пропозиції? — я вже за звичкою з надією кліпнула очима на Франца.

— Гм… Я бачу лиш один вихід, — пробубонів той. — Дочекатися, як хтось із вищої категорії проїжджатиме повз, та слізно благати підвезти нас, начебто додому. Я не дарма сказав про вищу категорію, бо ми вбрані саме так. Середня ланка нині не довіряє вищим, пам'ятаючи про гіркий досвід Служителів. Найкраще, якщо на нас натрапить хтось із Учених, бо Охоронці прискіпуються, а Обрані… Але Обрані навряд чи будуть ризикувати та брати невідомих попутників.

Ми вмостилися на лаві та приготувались до чекання. Одну з дорожніх смуг повністю займала купа сміття й для проїзду транспорту зоставався вузький відрізок дороги.

Сорок хвилин по тому вдалині замаячив швидкомобіль, за кермом якого вгадувалася фігура в темно-синьому. Яків замахав руками, прохаючи зупинитися, але водій навіть не пригальмував.

— Ні, так каші не звариш, — зітхнув Знехтуваний та потягнув кудись Франца. Вони відступили на десяток кроків від мене та зашепотілися.

— Що ви там замислили? — з побоюванням гукнула я. За час нашого спілкування я чудово вивчила обох та добре тямила, на що вони здатні, особливо, коли норовлять перевершити один одного.

Хлопці навіть не обернулися на моє питання, про щось запально сперечаючись. Франц переконував у чомусь Якова, а той злісно мотав головою. А тоді, ну що за дитячі забавки, кожен випростав уперед правицю та вони заходилися грати в щось, показуючи руками чудернацькі знаки. Я не могла второпати їхньої суті, але менш ніж за хвилину друзі скінчили виставу та попрямували до мене: Франц — задоволений, Яків — набурмосений.

— Що ви замислили? — насупившись, я повторила своє питання.

— Побачиш! — сяйнув усмішкою Франц.

Ці двоє, напевно, змовилися! Я ображено відсунулась на краєчок лави, подалі від них, усім виглядом виражаючи осуд. Але хлопці лиш стиха посміювались.

Кілька швидкомобілів на повну пару пронеслися повз. Та геть усі водії були вбрані в коричневі шати.

Минуло ще чверть години (як же рідко нині їздить транспорт! Раніше Мегаполіс захлинався в заторах), перш ніж на трасі вдалині намалювався ще один швидкомобіль.

— За кермом, здається, хтось із касти вищої категорії, — примружившись, повідомила я.

— Час! — скрикнув Франц та схопився.

Далі все відбувалось миттєво. Чорнявець упав на асфальт, перегородивши своїм тілом проїзд. Яків став над ним, киваючи рукою та сигналячи щось. Від несподіванки я заклякла та не могла ані поворухнутися, ані щось сказати. Швидкомобіль насувався. Звернути в бік чи обминути відчайдухів він би не спромігся через смітник.

Я помилилась. За кермом розсівся відгодований, схожий на кабана чолов'яга в коричневому. Він вирячив очі від жаху, але на гальма не натискав. Мить — і обоє друзів загинуть наглою смертю.

Нарешті отямившись, я підскочила та щось нестямно закричала. Яків обернувся. Швидкомобіль наблизився впритул. Вжжжиг!

Машина зупинилася в метрі від навіжених парубків. З почервонілого обличчя молодого водія цівками стікав піт, а м'ясисті пальці ввіп'ялися в кермо.