Розділ «Книга II. Елізій»

— Що значить «я»? Ми підемо разом, звісно, — беззаперечним тоном відповів чорнявий.

Я вдячно посміхнулася. І майже одразу згадала про Якова та сміливу вилазку до Мегаполіса, утрьох, незабаром після нашого знайомства. Як спритно ми втекли від Охоронців, як надурили водія вантажівки…

— Може, візьмемо з собою Якова? — невпевнено посміхнулась я.

— Якщо хочеш, то звичайно, — колишній Обраний байдуже стенув плечима.

Поснідавши вбогим пайком: черствим хлібом та штучною сумішшю (добра їжа, з огляду на останні події, перетворилася на дефіцит), ми поквапились до друга. За десять хвилин уже стояли коло дверей Якового помешкання. Нині він жив окремо від родини неподалік від нас, у маленькому будинку, що мав єдину кімнату.

Франц трохи повагався та різко натиснув на кнопку дзвоника. Усередині щось зашурхотіло та знайомий голос гукнув:

— Відчинено!

Чорнявець невиразно гмикнув та увійшов. То тут, то там видніли розкидані речі, банки з-під сумішей, пусті бляшанки сумнівної свіжості. Яків ненавидів прибирання. Спочатку я намагалась його виховувати, оповідаючи про мікроби та звичайні правила пристойності, але врешті все закінчувалося тим, що сама бралась за віник та ганчірку. Дуже скоро це обридло та я просто махнула рукою на нечупару.

Господар сидів на канапі за невеликим круглим журнальним столиком та з любов’ю протирав носовичком пістолет, відібраний колись в Охоронця.

Помітивши нас, широко посміхнувся:

— Ну от, — він покрутив зброю та поклав перед собою на стіл, — зовсім як новенький.

— Готуєшся? — похмуро проказав Франц.

— Ага, — рот хазяїна знову розплився в усмішці. — Як бачите.

— Ти ж не вмієш стріляти… — піддів колишній Обраний.

— Нічого! Одного ж разу впорався! — образливо відгризнувся Яків, натякаючи на порятунок від розстрілу. Бо ж, справді, ми маємо завдячувати саме йому, що досі живі. — А тепер, коли навколо таке коїться, навчитися — недовга справа.

— Якове! — видихнула я, скоса глянувши на чорнявого. Той застережливо округлив очі, нагадуючи про нічну розмову. Але мені було байдуже. — Якове! Не роби дурниць! Нащо це тобі? Ходімо з нами. План Ареса майже приречений. Вам не здолати Вчених голіруч. Навіть якщо ви зберете всіх Знехтуваних Мегаполіса та ще кількасот тисяч.

— Ну не зовсім голіруч, — Яків підморгнув та вказав на пістолет.

— Ліко, він зробив свій вибір, — з натиском мовив Франц.

— От ти, братику, мене розумієш, — господар піднявся та плеснув колишнього Обраного по плечу. Усе ж таки стара дружба не іржавіє.

Я змірила обох нищівним поглядом та прошипіла: