Розділ «Книга II. Елізій»

Франц безтурботно підвівся та, картинно обтрусивши одяг, розчинив двері до кабіни.

— Що… Що вам треба? — пропищав пан у коричневому тремтливим голосом. — Я д-д-добропорядний громадянин із касти Годувальників та не вчинив нічого поганого.

— Пробачте нам цей спектакль, — Франц зобразив напівуклін. — Але ми опинились у скрутному становищі. Наш швидкомобіль зламався, — чорнявий вказав на найближчу припарковану машину. — А ми негайно маємо потрапити додому у квартал Учених.

— І тому ви вирішили жартувати такі жарти? — Годувальник посміливішав та в голосі нізвідки зринули сердиті нотки. — Відпустіть двері, пане, та йдіть своєю дорогою!

— Хай там що, але ми вас не пропустимо, — погрозливо прогарчав Яків. — Для вашого ж блага краще з нами домовитись.

— Яке нахабство! — заволав водій. — Казала ж мені мама… — промимрив він собі під носа.

— Панночку, любий, прошу вас! — я усвідомила, що треба негайно втрутитись, бо хто його зна, цього Годувальника… Може, він уже натиснув на кнопку виклику Охоронців. Тому я змахнула віями та беззахисно посміхнулася, силкуючись вжити жіночу чарівність на повну. Франц усміхнувся собі під носа, бо добре вивчив ці мої штучки. Я благально заговорила далі: — Ми справді в жахливій ситуації! Ви ж бачите, що хлопці — члени касти найвищої категорії — ладні були ризикнути життям, аби бодай хтось спинився. Поможіть нам, ну будь ласочка! Наші касти ж не ворогують нині одна з одною… Ми навіть нещодавно мали коаліційну угоду… — я встромила нігті у коричневе передпліч я та зазирнула Годувальникові в очі.

Той зашарівся та впустив погляд додолу.

— Люба дівчино! — він прокашлявся.

— Ну будь ла-а-аска! — я не збиралася так просто відступати.

— Ви все одно не відчепитесь, адже так? — заскиглив він.

Ми закрутили головами. Годувальник ніби щось зважував мить, а тоді мовив:

— Гаразд, залазьте. На яку вам вулицю?

— Сто третю.

Яків улаштувався попереду коло водія, ми з Францом — позаду. Швидкомобіль дернув з місця.

Я боляче тицьнула колишнього Обраного ліктем у бік.

— Ай! — обурився той.

— Це тобі за вашу ідіотську витівку, — зашипіла я. — Ти ж міг загинути! Ну чим, чим ви обоє думали? Так би й надавала стусанів!

— Чому завжди я розплачуюсь? — він завів очі під лоба.

Яків, спостерігаючи за нашою суперечкою у дзеркало заднього виду, ледь стримував сміх.