Розділ «Книга II. Елізій»

Ми зустрілися самохіть, мабуть, іще в іншому житті. Лід та ватра, спокій та нетерпіння, холоднокровність та запал, стриманість та зухвальство злилися тоді в єдине ціле, створюючи киплячу суміш. І я ставала такою, як він, а він — таким, як я.

Чорнявець підвівся та двома кроками подолав відстань між нами. Зазирнув у вічі, провів пальцем між моїми ключицями, персами, розстібуючи ґудзики молочної сукні. А тоді опустив на талію розпечену долоню й увіткнувся носом у коси, вдихаючи запах. Я торкнулася вустами його шиї. Шкіра була вологою та трохи солоною на смак.

У такі хвилини кожен знав усе про іншого: за порухом м’язів, за тріпотінням вій. Деколи Франц міцно стискав мене в обіймах, ледь не лишаючи синці. «Ти — моя», — промовляли його руки. У ці миті він ставав небезпечним, пожадливим, у ці миті в ньому вирувала шпарка та шалена кров Обраних.

Пізніше я лежала на грудях у Франца, а той лінькувато накручував на палець розхристані прядки мого волосся.

— Франце…

— Що?

— Я от усе думаю… про Якова, — чорнявий насупився, та я не зважала. — Як він міг обрати цього кровожерливого Ареса? Треба переконати його, він мусить піти з нами.

— Не треба нікого переконувати, — дуже повільно, наче навмисне розтягуючи слова, проказав хлопець. — Він проголосував, як і всі інші, — погляд загрозливо потьмянів.

— А що як вибір неправильний? — напосіла я. — Чому ти такий байдужий?

Я відкинула простирадло та сіла на коліна поряд із Францом, подумки готуючись до атаки та чергової суперечки.

— Зате ти аж ніяк не байдужа, — засичав він, а тоді щосили потягнув мене за руку. Я втратила рівновагу та впала в його обійми.

— По-перше, Яків — наш найкращий друг. А по-друге, відпусти мене. Боляче! — лютувала я, та Франц і не думав підкорятися.

— Друг, — колишній Обраний виокремив слово наголосом, — має право на власне рішення.

— На що ти натякаєш? — прищулилася я.

Безгомінна дуель очима. Усередині нуртував вир емоцій: гнів, образа, пристрасть, бажання розтрощити його дурну макітру чимось важким. Урешті, я відсахнулася. Франц від здивування розімкнув руки. Опинившись на волі, я підскочила з ліжка та попрямувала до вікна. На вулиці ніч шелестіла пожовклим листям, граючись у «кішки-мишки» із холодним вітром.

За декілька хвилин хлопець промовив:

— Пробач мені, Ліко. Я перехопив через край. Ходи до мене.

Я мовчала. «Нехай помучиться трохи», — шаснуло в голові.

— Ліко…

Ага! Гадає, я так одразу і пробачила ці двозначні натяки!