Розділ «Книга II. Елізій»

— О’кей. Просто хотів тебе розважити, злючко.

— Кажу ж, припини. Не до того зараз, — я набурмосилась.

— Гаразд. Тоді, якщо вибір зроблено, ходімо, — Франц потяг мене за руку.

— Яків! — згадала раптом. — А де ж Яків? — заозиралася.

— Ходімо! — чорнявець ніби не чув.

І ми посунули праворуч, розштовхуючи натовп, що метушився та пхався, наче мурахи, котрі надибали розсипану грудку ласого цукру.

— Що ж, здається, громада визначились, — за кілька хвилин виголосив Мойсей, і сам ступив праворуч до порівняно невеликої групи, адже левова частка Знехтуваних рушила ліворуч.

— Пречудово! — скривився Арес. — Усі нарешті з’ясували, чого хочуть, і мені не доведеться мати справу з боягузами!

— Бач, як заспівав, — Франц злегка штурхнув мене ліктем, привертаючи увагу. — Він уже записався в керівники. І зауваж, ніхто не сперечається.

— Обраний… — зітхнула я. — Але де ж бісів Яків? — знову завертіла головою.

Мойсей проігнорував уїдливий закид Ареса та, обвівши зором своїх прихильників, мовив:

— Пропоную виступати за тридцять шість годин — післязавтра вранці. Назбирайте припаси, головне, воду — стільки, скільки зможете, побільше консервованих штучних сумішей. Знаю, бридота рідкісна, та їх надовго вистачить. Рушимо на сегвеях, адже інший транспорт, як ви здогадуєтесь, не передбачається. Самокати з движками хоча б трохи полегшать, а найважливіше, прискорять подорож. І ще одне… Одразу за Західною брамою починається звалище старої техніки. Я певен, туди варто навідатись. Якщо поталанить, відшукаємо кілька нічийних справних електромобілів. Можна завантажити туди додаткові запаси води… Чоловіки, хто бажає піти на пошуки?

Кілька добровольців піднесли руки, серед них, звісно, Франц. Ніхто навіть не сумнівався. Одна з його найбільших пристрастей — завжди бути в центрі подій.

Отже, у пустелю… Післязавтра. Від нервової напруги аж жижки дрижали. А що як…

— Поглянь, — насурмлено обірвав мої розмисли Франц. Я прослідкувала за його рукою.

Поміж майбутніх бійців Ареса зоріли знайомі бурштинові очі. Щосили стиснувши дерев’яний кийок, на мене винувато дивився Яків.

Глава 2

Удома у Франца було тепло та затишно. Вітер натужно вив та бився в шибки, благаючи впустити всередину.

Хлопець присів навпочіпки коло роззявленої пащі каміна в півоберта до мене та заходився роздмухувати вогнище. Багряно-жовті спалахи відсвічували у розширених зіницях. Я скулилася. Важко уявлялось, на що скидатиметься ніч через два довгі дні, там, за межею, у пустелі.

Франц здійняв на мене очі. Буря, і пожежа, і спека жаріли в них. Так на мене ще ніхто не глядів… Почувала, як синя крига в моєму пóзорі плавилася та горіла.