Розділ «Книга II. Елізій»

Це могло бути тільки одне…

— Елізій?!… — я нажахано затулила рот долонею. — Але як…?

Він хитнув головою, показуючи, що не має жодного уявлення.

Чадова завіса невідворотно ближчала. Ще за півгодини ми дісталися місця, звідки б уже мали побачити елізійський пагорб. Та замість нього попереду глибочіло неозоре провалля, з надр якого підіймався сизий дим.

Ні, не може бути!

— Ми помилились дорогою, — впевнено проказала я. — Розвертаймося. Елізій в іншому напрямку.

— Ні, Ліко, ні, — Франц здійняв на мене важкі очі. — Жодної помилки.

— Брехня! — розлютилась я.

— Заспокойся, — його голос безжально повертав мене до реальності.

Звівши брови, наставилась на хлопця. Може, це якийсь жарт? Розуміння поволі пробивало стіни й сумніви, заполонювало, вгризалося міцними зубами мені в горло. Я сіла на камінь і чимдуж стисла долонями скроні.

— Підземного раю більше не існує?… — прошепотіла самими губами. — А люди, елізійці, Бенге… Вони — там, унизу?

Франц закляк, вдивляючись за обрій.

— Чуєш мене? Ти чуєш? — я схопилась і щосили зашарпала його рукав.

Тисячі людей навіки поховало полум’я. Останній шанс згорів і вицвів. Навкруги — випалена, зморена земля і жодної краплини води. Очисний механізм теж згинув у прірві. Кінець.

— Франце! — я знову смикнула його руку. — Треба щось вигадати. Пошукати на попелищі, чи не зосталося чогось… Спуститись у провалля, може, є ще живі… Франце! Чорт забирай, та прийди вже до тями! — майже кричала.

— Чекай, — він притулив палець до моїх вуст. — Слухай.

Що слухати? Що? Шурхіт вервечки мобілів, що поволі під’їжджали та спинялися довкола? Перешіптування людей, котрі не знають, куди їх доправили, і все ще сподіваються на порятунок? Свист вітру?

Зненацька вухо вловило якісь чудні звуки: чи то буревій завивав сонату Бетховена, чи хтось мугикав її під ніс, чи, може, я просто збожеволіла, чи десь далеко, за купами каміння, тужила, скімлила, жалілася скрипка пана Ісаака.

— Це там, — Франц вказав кудись на захід. — Рушаймо.

І знову — шарудіння коліс крізь морок.