Розділ «Книга II. Елізій»

— Танцюй, кажу.

— Не треба, Якове, благаю… — видушила я.

— Ну ж бо! — скрикнув Вождь і вистрілив командиру Знехтуваних кудись під ноги.

Той вражено завмер, наче скеля — бліда й непорушна, правічна брила, що споконвіку спозирає, як метушаться діти людські. Зводять міста, храми, воюють, кохають, нищать одне одного, сплять, їдять, народжують, зраджують, а тоді — зводять нові міста, храми новим богам, воюють…

— Нудний ти, друже… — кисло пробубнив керманич Мегаполіса.

Він відступив на крок, тягнучи мене за собою, і прицілився Францові в голову. Я знала, що зараз станеться.

— Ні, ні, Якове, не руш його, не руш…

— З якої милості? — він роздратовано глянув на мене.

— Я коритимусь тобі, робитиму все, що зажадаєш, тільки відпусти…

— Це, звісно, чудово… — знуджено проказав Вождь. — Але ти й так усе це робитимеш. Тому ні, не переконала, — він гучно зареготав, а тоді похмуро ввіп’явся поглядом у колишнього друга. Піт цівками стікав по владному чолу.

— Ну! Якове, не зволікай, — сяйнув очима чорнявець.

Я замружилась, воліючи осліпнути, оглухнути, щоби не бачити, не чути, як розстрілюють моє серце.

Кажуть, померти можна лише раз. Зі мною це станеться вдруге.

Думки клубочились, наче роз’ятрені бджоли. «Бачу, любиш їх обох, але по-різному. Маєш розібратися, зазирнути вглиб своїх почуттів, інакше лиха не минути», — зморщене чоло Агати зринуло в мороці.

Мене візьми, Господи, мене, бо я завинила!

Ляскіт пістолета. Все.

Зненацька я відчула, як свинцеві обійми слабнуть, розпускаються, наче стара тканина на нитки. Щось важке гупнуло об підлогу.

Розплющила очі. Вождь простягся долілиць — поміж лопаток червоним прапором зяяла безодня.

Теплі пальці торкнулись моєї щоки, і чорна військова куртка, що пашіла гнівом, кров’ю і смертю, лягла на плечі.

— Ти тремтиш, — тихий знайомий шепіт. Колись я це вже чула.