Розділ «Книга II. Елізій»

Запальний тенор бринів та іскрів, а чорні очі всотували мене до краю. Але мені здавалось, що ідея ця — надто зухвала, що вона помилкова. Хіба історія та пам'ять — не найцінніше багатство?!

— Але як ти змусиш людей забути? — вголос промовила я.

— Дурненька, — чорнявець обійняв мене за плечі. Цієї миті згодилась би прийняти його найшаленішу пропозицію. — І не треба змушувати. Вони самі забудуть, бо так не болітиме. А, як ні… То винайдемо засіб! Так буде краще. Послухай мене хоча б раз. Історія почнеться від сьогодні. Що скажете, пане прем’єре?

— Ні, ні і ні! — той чомусь замахав руками. — Я нічого не знаю! І не називайте мене більше: пане прем’єре. Я віднині пенсіонер і всі питання щодо нового світу доручаю вам, дітки.

— Тоді… — Франц озирнувся на людей. Тисячі очей зоріли в пітьмі. — Сьогодні спочиваємо, бо ж надто великі хвилювання і вже поночіє. А завтра… За роботу!

З увсебіч лунали гучні оплески, піднесені крики, декотрі підкидали шапки, кілька бабусь втирали сльози носовичками.

Ми нашвидкуруч влаштували табір, і вже за годину тут і там заманячило язикате полум’я багать. Гуділи сумирні розмови, жарти й сміх, а Францеві цілунки мчали крізь моє серце навиліт.

Сонні зірки зацікавлено споглядали химерне дійство: людське море комашилось, роїлося, невпинно звивалося змореним черевом, горнучись до смолистого каміння. Звідкись із забутої Богом планети зринав переможний спів скрипки пана Ісаака. І Чумацький шлях, і весь Усесвіт заклякли, зачудовані, бо ж дивні діла коїлися поміж землян.

Епілог

Ми звели велетенське місто посеред пустелі, насадили скрізь дерева і квіти. Стрімкі джерела ринули з-під землі, де в глибині була захована елізійська очисна система.

Згодом Учені сповістили, що сонячна радіація надто потужна й необхідно якось від неї захиститись. Тоді ми накрили місто грандіозним шатром із прозорого матеріалу — чимось на зразок озонової ковдри, що пропускала дощ, сніг та світло — усе, крім труйних небезпечних променів. Науковці вважали, що згодом, за кількасот років, природа навколо відновиться, і кам’яна пустеля перетвориться на пахуче поле. Але ж мешканці нового світу не спроможні так довго чекати.

Шатро («Межа», як його звуть містяни) згори — прозоре, а з боків — на кшталт свічада, віддзеркалює людей, хмарочоси, транспорт — геть усе.

Я здійснила свою прадавню мрію і нарешті повернулась до науки, хоча направду поєднувати дослідження з державницькими справами — дещо виснажливо.

Якось до пізньої ночі я затрималася в лабораторії. Вже зо три роки побивалась над тим, щоби створити чудодійний еліксир, який дарує безсмертя. Бо ж і я, і коханий чорнявець жахались найбільше того, що ховається там — у позасвітті. Ми мріяли подарувати людям вічне щасливе життя.

Зненацька рідина зашварготіла, засичала змієм, запарувала білявою курявою. Вийшло!

Ми із Францом пили трункий напій — амброзію, амріту, хаому, а небо гурчало, судомилось і роздиралося навпіл зливою.

Наступного дня рецепт кудись щез. Чи то прибиральниця вижбурнула його в смітник, чи хтось поцупив магічну формулу — невідомо. Скільки я не силувалася відновити її, згадати — не вдалось. Бракувало одного елементу, крихітної краплини. Я десятки разів поверталася думками до тої ночі, тисячі разів повторювала той самий ритуал — але нічого. Усе марно.

І ми бачили, як помирали наші сини та доньки від недугів і прожитих років, та не могли завадити плюгавій старій, що скошувала життя, наче торішній ряст…

Франц гадає, що ми згрішили, ми — прокляті й мусимо нести довічне покарання. Він воліє бути схожим на вчителя Мойсея, тому заглибився у священні книги та ритуали й майже на залишає кімнати. А ще постійно згадує про якесь священне очищення та Інквізицію. Останнім часом я його зовсім не розумію. Та, мабуть, це не надовго. А доки… Містом N. кермую я.

Хтозна чому сталося так і звідки виникло чудернацьке прізвисько, але всі громадяни кличуть мене Великою Матір’ю. Нове ім’я зрослося зі мною, повінчалось, і часом я забуваю, що воно — не справжнє.