Книга II. Елізій

Коли в місті N. дощить

— Ні-ні, — замахав руками той. — Це тепер ваше.

Запитально глянула на нього:

— Але ж ви прем’єр…

— Був, — із легким жалем відказав правитель і якось одразу зіщулився, поменшав. — Але Елізія вже нема, а, щоби будувати новий світ, я — занадто старий. Тому це тепер ваше завдання. А мені час на пенсію. Ну там у соцмережах посидіти, у шахи зіграти…

— Чекайте, пане прем’єре! — наставився на нього Франц. — Ви хочете, щоб ми звели нове місто?

— Які ви нетямущі! Звичайно! А хіба є інші варіанти? — він посерйознішав. — Звісно, кандидатура прем’єра чи прем’єрів будуть винесені на голосування, але чомусь мені здається, що елізійці одноголосно підтримають мою пропозицію.

Знічев’я навколо засурмили схвальні вигуки. Чималенька юрба вільних громадян разом із колишніми Знехтуваними оточила нас. Я втягнула голову в плечі й сором’язливо заозиралась. Скосила очі на Франца. Той навпаки відчував себе на місці й аж лиснів від задоволення.

— Давайте відійдемо, — зніяковіло проказала я. — Бо ж усі слухають.

Ми рушили праворуч, але натовп тупцював за нами. Мабуть, від супроводу не сховатись. Що ж… говоритимемо тихіше.

— А як же мегаполісці? Хіба їх потішить ваша ідея про вибори? — сумнівалася далі я.

— Гадаю, так. Ви ж їх, можна сказати, з безодні витягли.

У голові роїлись думки й спліталися в барвисту мозаїку. Вирва спогадів заманювала, запрошувала до себе на солодкі гостини.

«— Ти хочеш вигадати систему? — Ні, Я хочу створити веселку». Давня балачка з Францом тепер набувала нового сенсу.

— Тож ми маємо звести місто… — вражено прошепотіла я.

Наші повітряні замки поступово набували реальних обрисів. Я глянула на чорнявця:

— Тільки нехай зовсім із новими порядками, чуєш? Щоби скрізь панувала цілковита внутрішня згода, громадяни займались тою справою, котрою заманеться, щоб усі кохали навзаєм, були радісними й заможними. Щоб місто оминали злидні й хвороби, бо ми створимо найкращу медицину… А перш за все, відновимо мистецтво! Головне музику! Нехай повсюди звучать ті Бетховени, Бахи, Моцарти, що їх так чудово грає пан Ісаак.

— Добре, добре, дівчинко, — темношкірий правитель підскакував і ледь не плескав у долоні. — І літературу, і кіно, і театр, і живопис, не забудьте, і…

— Франце, як вважаєш? — насторожено спитала я.

— Га? Вибач, замислився, — той ніби випурхнув звідкись із глибини розмислів. — А місто назвемо N. — просто «єн».

— Чому N.? Адже є набагато кращі назви! — я розчаровано закліпала очима.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга II. Елізій“ на сторінці 93. Приємного читання.