Розділ «Книга II. Елізій»

Яків зареготав, наче шаленець, повискуючи від радощів.

— Мегаполіс програв? Начхати! Але я переміг! Переміг тебе, ідіоте! Відійди від дверей до стіни! — скомандував Вождь.

— Гадаєш, тікатиму? — брови чорнявця злетіли вгору, однак він відступив.

Кат посунувся до виходу, тягнучи мене за собою. Тепер ми стояли спиною до дверей, а Франц опинивсь у кутку.

— Як давно я чекав цієї миті! — знущався Яків. — Незрівнянний Франц Культ — тут, переді мною, ледь не на колінах!

— Не перебільшуй… — хитнув головою той. — Я смерті не боюсь. Відпусти Ліку. Ти ж її кохав. Тебе будь-що схоплять, нині чи за рік, і страти вже не минути. А що буде з нею?

— Е-е-е, ні! Надто вже ласа здобич! — Вождь картинно помацав мене пальцями. — А щодо страти… хе-хе… Не наважаться. Бо ж зі мною згине й увесь Мегаполіс.

— Здається, у когось надміру роздуте его, — вжалив Франц.

— Ти не второпав, старий. Це не метафора. Якщо моє серце припинить перекачувати кров, місто злетить у повітря за дві години.

— Ти з глузду з’їхав… — прошепотів очільник Знехтуваних. — Тепер усе зрозуміло…

— Знаєш, яке було моє перше розпорядження, коли заступив до правління? — золотаві навіжені очі звузились. — По всьому Мегаполісу приховати десятки, ні, сотні потужних бомб. Усі вони під’єднані до єдиного датчика, ось тут, — Вождь тицьнув себе кудись коло серця. — Щойно я помру, процес розпочнеться й за дві години тут каменя на камені не зостанеться.

Франц втупився в тирана.

— Якась нісенітниця… — недовірливо відказав він. — Ти мене розводиш. Навіщо це тобі?

— Мабуть, ти чув про долю Ареса? Я просто себе убезпечив. Кожен із Господарів знає про цю мою здатність, і навіть, якщо комусь дуже кортить посісти місце правителя, йому не вдасться. Бо посідати буде нічого, — Яків загиготів.

У його грудях невтомно стискалась металева помпа, а може, пластмасова чи, з якого іншого матеріалу. Та не жива, не жива. Камінний господар Мегаполіса — мрець, що ходить, розмовляє, наказує, виносить вироки неупереджено й байдуже. От куди щезло розкуйовджене волосся, насмішкуватий гарячковий позір, приязна усмішка… Хоча, може, механічне серце — лише результат, а зовсім не причина?

— Але ж ти смертний… Рано чи пізно помреш. І ти згоден знищити цілу імперію, що збудував, тисячі відданих рабів? — Франц намагався зрозуміти чудернацьку логіку і, правильно підмітивши найболючіші кнопки Вождя, давив на них щосили.

— Нащо вони мені на тому світі? — керманич здвигнув плечима. — Мегаполіс — це я, це світ, створений за моєю подобою. Без мене він не гідний існувати. І до того ж знаєш, як колись казали Альфа, Бета та Гамма? «Після нас, хоч Потоп». Або полум’я. Що вже кому до смаку, — він зиркнув на електронний дзиґар на стіні. — «16:07» — годі базікати. Час трохи розважитись, чи не так, мала? — видихнув мені у вухо.

Вождь зігнув руку, і залізне жерло пістолета вирячилось на Франца єдиною пустою зіницею.

— Танцюй, — оскалився Яків.

— Що? — очі чорнявця здивовано розширились.