Розділ «Книга II. Елізій»

За кілька хвилин попереду забовваніли вогники, а ще згодом півмісяцем зблиснула посмішка Бенге. На його темних щоках чорніли стьожки попелу. Перед собою прем’єр-міністр тримав ліхтар, схожий на повитий сяєвом будиночок із гострим дахом.

— Бенге! — вигукнула я і вистрибнула з сонцемобіля, хоча той тільки гальмував.

Хотілось обійняти старигана, розпитати про все на світі. Я не пам’ятала свого елізійського діда, але, мабуть, він був таким, як і Бенге.

— Ласкаво просимо додому, дівчинко! — білозубий півмісяць розтягнувся ширше. Керманич Елізія повільно опустив світильник та розвів руки. За мить я опинилася в обіймах. — Отже, Мегаполіса більше немає? — він сумно погойдав головою.

— Звідки ви знаєте? — Франц щойно підступив до нас.

— Чули вибухи десь дуже далеко. До того ж із вами — ціла купа транспорту, — він, прищулившись, глянув нам за спини. — І не елізійського. Кінця краю швидкомобілям не видно.

— Ну, власне, ви маєте рацію. Мегаполіс зруйновано стараннями Вождя. Я вам потім деталі розкажу, — мовив чорнявець. — Товариші, Солдати і, вірогідно, навіть кілька Господарів ускочили в який тільки можна транспорт і рушили за нами. Може, ви скажете, що це дарма, та ми не могли лишити людей напризволяще. Система повалена, тиран загинув, а бідолахи ні в чому не винні. Тому нехай трохи поживуть за нормальними законами… Чи ви проти? — настовбурчився він.

— Я? — прем’єр широко розплющив очі. — Боронь, Боже! Я б і сам вчинив так само… Але тільки, бач… Жити якраз і ніде. Елізія теж більше не існує.

— Ні, пане Бенге. Існує, — піднесла голос я. — Бо ж існуємо ми.

— Що сталося, розкажіть, — випалив Франц.

— Це все каніби, — процідив очільник. — Я, відверто кажучи, схибив із надмірною ліберальністю. Треба було вистежити їх і пересаджати ще раніше. А ми натомість виховну роботу проводили… Тьху!

— Стривайте, я не розумію. До чого тут каніби? — перервав чорнявець сповідь міністра.

— Виявляється, ці негідники продались Мегаполісу! І це під час війни! Не знаю, що вже Вождь їм наобіцяв. Може, свіжу чоловічину щодня абощо…

— Але ж Елізій теж мав інформаторів, — зауважила я та, помітивши гнівний погляд Бенге, прикусила язик.

— Ліко! Інформатори — це одне. Власне, це звичайна практика для будь-якої держави з давніх-давен! До того ж наші розвідники нікому не шкодили, а так само, як і інші громадяни, працювали на благо Мегаполіса. Лише повідомляли нам декотрі новини.

— А каніби? — пискнула я.

— Кляті паскудники заклали бомбу в надра Елізія.

Бомбу, розумієш? — здавалось, міністр зараз накинеться на мене й труситиме, аби краще усвідомила стан речей. Але темношкірий правитель опанував себе. — Нас врятував малий хлопчина, котрий вештався коридорами, замість того, щоб піти на уроки. Він випадково почув розмову двох канібів. За словами малого, те, що балакають саме людожери, було очевидно, бо спочатку мова йшла про нічні лови та людське м'ясо. Отже, один із них — на ім’я Рем, утовкмачував другому, що треба хутко вшиватись із міста. Бо ж Вождь звелів запустити механізм, і за дві години станеться вибух.

— Рем? — прогримів Франц. — Це ж один із тої сімейки, що поривалась нас зжерти. От би мені його зараз…

— Шукай вітра в полі, — скривився Бенге і повів далі: — Хлопчина відразу прибіг до мене. Спершу я сумнівавсь, чи це не звичайна дитяча вигадка. Але все ж віддав сигнал «SOS» і наказав протягом тридцяти хвилин покинути підземний рай. Громадяни, уже загартовані війною, спрацювали якнайкраще. Головне, що без паніки. Усі похапали найнеобхідніше, і за півгодини місто спорожніло. Бомбу шукати ми навіть не намагались. Даремний клопіт. Зловмисники втекли, а вибухівку могли сховати, де завгодно. І ось уже кілька годин ми тут. Чекаємо на вас.