Розділ «Книга II. Елізій»

Він трохи схуд, вилиці загострилися, поміж брів — маленька ринва.

— Франце? Але як?

Він кинув погляд убік дверей.

У проході, прихилившись до одвірка, стояв Ірс.

— Ти саме вчасно, — іронічно всміхнувся Франц.

Раптом я згадала, що не маю права бути з ним, кохати, навіть говорити. Відсахнулась.

— Що сталося? — чорнявець не пускав. — Не рада мене бачити? Може, ти справді любиш його? — він ухопив моє підборіддя, шукаючи очі.

— Відпусти мене. Ти ж чув, що сказав Яків.

— І що з того? — напружився хлопець.

— Я була з ним, Франце. Розумієш? Моє тіло сплюндроване, знищене, відмічене печаткою зради… Я ніколи не зможу відмитись, а ти — пробачити. Тому..

— Вважаєш, я повний телепень і не втямив, чому ти пішла? Нишком, уночі, точнісінько після розмови з Вождем… Ні, звісно, я не настільки самовпевнений. Деколи майже вірив, що ти залишила мене по-справжньому. Та щосили відганяв страшні думки…

— Але я жила з ним…

— Я шкодую про те, що сам не підстрелив цього виродка! — керівник Знехтуваних стулив кулаки. — Я тебе кохаю, а все інше не має значення!

Дотик шпарких губ. У скронях зануртувала пломениста жага життя і, прорізаючи тромби змертвіння й апатії, розплилася стрімкими водами Йордану аж до самих кінцівок. Священне очищення.

Спалах щастя змішався з їдкою мікстурою. Франц — живий, він — поряд, він мене кохає. Але ж Яків, мій приязний, лагідний друг… Хоча ні. Він давно помер, згинув у пащі системи, сам перетворився на систему, він… Господи!

— Франце! Швидше! Треба тікати з Мегаполіса. Пам’ятаєш, що Вождь казав про серце? Маємо лише дві години!

Очі чорнявця запитально кліпнули, а тоді зажевріли розумінням.

— Думаєш, правда?

— Хочеш перевірити? — нахмурилась я.

— Гм, не дуже.