Розділ «Книга II. Елізій»

— Про що мова? — зацікавився Ірс, що досі мовчав, не заважаючи нам з’ясовувати стосунки.

— Довго пояснювати, але за дві години Мегаполіс перетвориться на купку попелу. Десятки бомб вибухнуть водночас, — кулеметом заторохтів Франц.

— Треба повідомити людей. Нехай кидають усе, сідають у швидкомобілі та швидкобуси й мерщій із міста, — я запнулась. — Але куди?

— До Елізія, куди ж іще? — усміхнувся чорнявець. — Ірсе, на останньому поверсі Вежі теле- та радіостудії. Нехай з усіх гучномовців та екранів лине заклик зоставити місто якнайшвидше. Мегаполісці мають знати. А ще… Нехай сонцемобілі та вантажівки вишикуються на площі й беруть усіх охочих. Тих, що зможуть помістити… За півгодини вирушаємо. Решта хай підтягується.

Ірс мовчки кивнув і вислизнув за двері.

— Ти вже віддаєш накази? — примружилась я.

— Власне, це мій прямий обов’язок, — гордовито відкашлявся Франц. — Бенге передав мені повноваження головнокомандувача.

Хлопець вийняв крихітний пристрій із нагрудної кишені, натиснув якусь кнопку та відчеканив: «Увага всім загонам. Я — перший. Слухай мою команду…»

Ми мчали на чолі довжелезної колони елізійців, колишніх Знехтуваних та мегаполісців углиб пустелі. Навколо на всі боки здіймався густий серпанок куряви. Лише шурхіт коліс по камінню тривожив грізне безголосся.

Мегаполіс… Невже він згине? Здавалось, я б мусила плакати чи бодай відчувати жаль, це ж світ мого дитинства, рідна земля…

Але ні. Будинок у кварталі Знехтуваних, Академія, вулиці, наповнені темно-синіми постатями, — ось що було моєю Батьківщиною. Викривленою, наповненою брехнею та страхом, але дорогбю. Та все, що любила, давно зникло в позасвітті, розчавлене, стерте війною та імперією Вождя. І хоча я не в змозі чимось зарадити, хоча це місто — осередок зла і гріхів, але ж… Воно і моє також…

Зненацька десь за десятки кілометрів позаду ніби луснули безліч мильних бульбашок водночас. Я озирнулася, вдивляючись у заднє скло сонцемобіля. Там, де мали б іще проглядати гострі шпилі Мегаполіса, зринав у небо велетенський гриб із вогню та диму. Вождь сказав правду.

Глава 17

Сонцемобіль раз у раз підстрибував на бездоріжжі. Від утоми та переживань я схилила голову на Францеве плече й задрімала.

Снилися мама й тато на якомусь сімейному святі, може, то було Різдво чи Великдень. Вони посміхались і про щось розпитували. А потому настав час подарунків. Мені вручили коробку, загорнену в червоний папір, із темно-синьою стрічкою. Нетерпляче зірвала обгортку шар за шаром, жадаючи скоріше зазирнути всередину. Відкинула кришку, а там… Стіни — м'які та однакові, лише біла повсть з усіх боків. На підлозі скулилась крихітна фігурка чорнявої дівчини. Її волошковий скляний позір увіп'явся в мене: «Мене звати Ліка. Ліка Ставроді. Запам’ятайте добре. Я ще жива».

Вона пронизливо заверещала, ні — не вона, а я. Рвучко розплющила очі.

— Тихше, тихше… — лагідні пальці пестили мою щоку. — Це лише сон.

Синьо-сірі пустельні сутінки баскими кіньми неслися на нас, наче ззаду їх квапили химерні погоничі. Крізь присмерк я розгледіла на горизонті чорне пасмо кіптяви, що піднімалось до небес.

— Бачиш дим? Що він означає? Пожежа посеред пустки? Якась нісенітниця… Навколо — саме каміння, — мовила здивовано.

— Я маю певні здогади, — нахмарився Франц. — Та сподіваюсь, вони — хибні.