Розділ «Книга II. Елізій»

— Навіщо? Усе й так ясно! Ми з нею таке виробляли вночі… — очільник Мегаполіса задиркувато підморгнув. — Ну ти розумієш…

— Він бреше, Франце, бреше! — вихопилось у мене.

— Хіба? — криво всміхнувся Яків.

Чорні кохані очі навпроти спалахнули й згасли, перекинувшись на дві бездонні прірви.

Схлип вирвався з моїх грудей без ридань та сліз, лише пронизливий безнадійний звук.

— Я не хотіла, присягаюсь… Не хотіла… Він змусив…

— Яка в біса різниця? — Вождь роздратовано сіпнув плечем. — Усе одно вона вже моя. Ти ж її не приймеш, — він зиркнув на Франца.

— Ах ти паскуда… — той ступив уперед, підвівши зброю.

Невже? Він пробачив?

— Стій! — прогримів Яків, і крижане жерло пістолета ввіткнулось мені у скроню.

Чорнявець завмер, ніби зважуючи, як вчинити.

— Ти цього не зробиш, — нарешті процідив він.

— Та невже?

Коло вуха щось цоркнуло — піднятий курок. Ноги мимоволі затремтіли. Я міцно замружила очі, аби не бачити, як мої мізки розтікаються по стінах кімнати, окроплюючи, наче свята вода, обличчя запеклих друзів.

— Повільно. Поклади. Автомат. На підлогу. Дуже повільно, — відчеканив Яків.

Франц, перевернувши дуло вгору та розчепивши руки, обережно нахилився й опустив зброю на плити, що складали чудернацьку шахову дошку — біле, чорне, біле.

Шах і мат?

— А тепер штовхни до мене.

Керманич Знехтуваних слухняно жбурнув ногою автомат до Якова. Той відкинув його подалі вбік. Я не вірила, що все це відбувається насправді. Ні, то лише хлоп’ячі забавки, щось на кшталт козаків-розбійників. Зараз уся ця буфонада припиниться, вони потиснуть один одному руки чи навіть обіймуться, і ми всі підемо відзначати перемогу одного чи іншого — неважливо, нашу спільну перемогу.

— Нащо тобі це? Хочеш убити мене? Убий. Але відпусти її, — очі Франца юшили полум’ям. — Мегаполіс програв. Ти будь-що приречений.