Розділ «Книга II. Елізій»

— Поки просто вперед. А далі до мого кабінету: там — таємний хід і ми в безпеці. Твій любий татусь підкинув ідею, до речі, — оскірився він.

— Який сенс? Мегаполіс усе одно програв, — виплюнула я.

— Ну, по-перше, це ми ще побачимо. А по-друге, пересидимо в моєму прихистку півроку-рік, а потому вже ніхто й не згадає про Вождя. Аж ось і я. З новими силами та стратегією здобуття влади. Розумно, чи не так?

Я гадала, де це можна перечекати цілісінький рік. Хіба в якомусь бункері чи підвалі, якщо, звісно, налагодити водопостачання й запасти цілу купу продуктів. Щоправда, для володаря ледь не всього світу це — не так уже й важко.

Ми завернули за ріг раз, а тоді ще раз і ще. На щастя, коридор мав один напрямок, без жодних відгалужень, бо тоді б навіть найкращий нишпорка не відшукав мене у звивистому лабіринті. Не те що Франц…

За кілька хвилин Яків спинився, гучно втягнув носом повітря і штовхнув ногою кремезні візерунчасті двері. Ззаду почулися чиїсь далекі кроки. Мабуть, моя зболена уява бавилась у галюцинації. Та що як усе насправді, і це мій чорнявий визволитель слідує за нами? Ледь переступивши поріг кабінету, я про всяк випадок чимдуж загорланила:

— Рятуйте!

— Замовкни! — скривився Вождь, наче від гірких ліків. — Усе одно ніхто не почує.

Але я ще раз заволала. Здається, кроки назовні загупали гучніше. Невже Яків не чув?

— Заткнися! — шорсткий ляпас по щоці.

Я хитнулась і злизала кров із розбитих вуст. Вождь вхопив мене за сірий комір сукні й кілька разів труснув.

— Кажу, ніхто тут тебе не по…

— Так уже й ніхто… — знайомий голос навпіл розтяв повітря хльостким ударом.

У дверях, наставивши на Якова автомат, височів Франц.

Глава 16

— О, дорогий друже! — Вождь презирливо виломив брову. — Дякую, що вшанували нас своєю появою! Бажаєте бути третім? — вискалився він.

Я силкувалася випручатись і побігти, полетіти до Франца, але Яків не пускав. Навпаки він поставив мене перед собою, створивши живий щит, знаючи, що Франц не стрілятиме, боячись поцілити в мене.

— Годі мавпувати! — відрубав чорнявець. — Відпусти її і звалюй, куди хочеш! Ну!

— Вона піде зі мною, — засичав Вождь, і я відчула, як він нюхає моє волосся.

— А ти в неї спитав?