Книга II. Елізій

Коли в місті N. дощить

Мій нестримний крик зринув угору, а тоді метеоритом помчав долі, гублячись серед лящання куль, вересків командирів і галасу Солдатів.

Але Він, Він знічев’я сіпнувся й заблукав очима поміж людей. Глянув угору на металеве чудовисько, на цитадель смерті, і ми ззирнулись.

Раптом переможна луна злетіла до небес із центральної площі, і я бічним зором помітила, як натовп елізійців швидким потоком струменить у Вежу.

Ковзкі пальці, наче вкриті слизом хробаки, затулили мені рот й одволокли подалі від вікна. Я звивалася. Ненависть, огида й жага волі сплелись у тугий вузол. Вкусила крижану долоню і, видершись з тиранічних обіймів, помчала назад, до ліфта, до Франца, на свободу.

Позаду щось тихо клацнуло.

— Стій, бо стрілятиму, — прогарчав Вождь.

Я обернулася й завмерла. Залізне жерло пістолета наблизилось упритул.

— Стрілятимеш? — я ковтнула, силкуючись приборкати страх. — То ти все-таки вмієш?

Льодяні очі втупились у мене:

— І не тільки це. У мене було багато часу…

Господи, що трапилось із ним? У страшному сні не могла б уявити, що милий, закоханий друг колись націлить на мене зброю, погрожуючи вбити. Хіба це Яків? Скоріше Альфа, безжальний очільник каст, втілився в знайомому тілі.

Коли веселий, товариський юнак устиг перетворитись на безжального ката? Може, коли частина Знехтуваних полишила Мегаполіс, а інша майнула в бій? Чи пізніше, коли став правою рукою Ареса, одним із Господарів? Або завжди був таким: коли рятував нас із Францом від страти, коли ліз на яблуню, і коли зізнавався в коханні? Ні-ні, неможливо!…

— Якове, любий мій Якове, де ти тепер… — прошепотіла я. Очі затінила поволока.

Хлопець смикнувся й трохи зблід, ніби щось давно приспане, заморене, забите камінням ворухнулось у душі. За мить погляд знову ствердів і встромився в мене гострими лезами.

Із поверненням, Вождю.

— Не верзи дурниць, — зареготав він. — Розвертайся!

Я мовчки підкорилась. Серце роздертим шматком м’яса впало долі.

— Уперед! — скомандував керманич Мегаполіса, штрикнувши між лопаток пістолетом.

Я намагалася крокувати якомога повільніше, сподіваючись, що Франц уже недалеко. Адже елізійці захопили Вежу…

Може, він знайде мене, доки не пізно? Бо ж Яків, напевне, мав якийсь план відступу на випадок поразки. Хтозна, куди ми прямуємо і де я опинюсь за годину…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга II. Елізій“ на сторінці 83. Приємного читання.