Розділ «Книга II. Елізій»

Не бачила його, здається, майже місяць, із тої ночі, як викликав Бена та Біна — очільників божевільні. Змарніле обличчя реп’яхами вкрила кількаденна щетина, очі криваві й навіжені — в обіймах фіолетових синців.

— Вставай, — він смикнув мене за руку.

Мовчки підвелася. Він потягнув мене геть із зали. Карбовані кроки лунко гупали безлюдними галереями. Із кишені Вождя стирчав пістолет.

— Годі! — я випручалась і спинилася. — Що відбувається?

— Давай, мерщій. Без зайвих розмов, — прогарчав Яків і сталеві клешні зімкнулись довкола мого зап’ястка.

— Куди ми йдемо? — не вгавала я, майже біжучи за ним.

Вождь не відповідав, лише танком сунув уперед.

Чому він раптом увірвався на сеанс і забрав мене?

Куди поспішає, наче сто чортів насідають на п’яти? Може… може, елізійці ввійшли у місто? Я боялась повірити щасливому здогаду.

Ліфт підніс нас на сьомий поверх, саме туди, де мешкав Яків. Знадвору линули гамір, і шал… і війна.

Я визирнула у вікно. На центральній площі елізійські бійці наступали на Солдатів, намагаючись увійти у Вежу. На чолі них, здається, — Любомир Грей, так-так, той самий Любомир, командир десятої патрульної бригади, що колись зустрів нас із Францом на підступах до Елізія.

Повсюди — тіла, тріскотіння автоматів, вибухи гранат. Ось один упав, розірваний надвоє — тулуб та ноги окремо. В іншого, замість черева, дірка розтікалась густою кашею — кров разом із кишками. У третього личко, зовсім бліде та юне, сяяло білим кружком паперу на темній бруківці, наче карнавальна маска. Четвертий — кремезний, як прадавній велетень, розкарячився в шаленому зусиллі вхопити пальцями порожнечу, роздираючи рот передсмертним ревом. Плече п’ятого здірявили кулі, і рука трималася лиш на чорних нитках, що стирчали з рукава.

— Надивилась? — прохрипіли ззаду. — Ходімо.

Вождь відтягнув мене за талію. Та з останнім позирком на площу я раптом угледіла знайому чорняву потилицю, що на чолі ще одного загону мчала до Любомира.

Щось усередині скулилося та розірвалось. Я чимдуж вдарила Вождя коліном у пах.

— Ах ти курва! — скорчився він.

Та я не чула. Метнулась до вікна, розчахнула шибки та щосили вигукнула:

— Франце!!!

Так волають левиці, облизуючи ще теплих мертвих левенят, пілоти, втративши літак з усім екіпажем, розорені банкіри, зраджені полководці, спотворені красуні, сліпі художники, ув’язнені Наполеони, котрим зненацька подарували надію.

Мій нестримний крик зринув угору, а тоді метеоритом помчав долі, гублячись серед лящання куль, вересків командирів і галасу Солдатів.