Розділ «Книга II. Елізій»

Колона пацієнтів, що її ззаду квапили кілька кремезних погоничів, майже проминула повз сперечальниць.

— Відпустіть мене, — обурилась новенька, і худорляві пальці потяглися до кишені, звідки визирав записник.

— Я тебе попередила, — вкинула огрядна біла пляма й гнівно покотилася геть.

Невже Гражина — шпигунка Елізія? Зовсім не схоже. Тоді що? Важко повірити, що зморщена бабця підтримувала антиуніверсалістську діяльність. Чи, може, допомагати сусідам харчами й обговорювати ціни — акт непокори, що заслуговує на покарання?

Єдина можливість довідатись, що коїться назовні, щезла. Бо ж Зіточка тепер не мала з ким пліткувати.

Здавалося, мої вуха перетворились на дві чутливі мембрани, що вловлюють кожне коливання повітря, кожен шурхіт і шелест. Як риба викинута на берег, я жадібно борсалася, силкуючись всотати, пропустити крізь зябра бодай краплю новин, єдину живильну звістку, почути щось вартісне в коротких репліках, але все марно. Та я не покидала надії.

Того ранку все від початку пішло шкереберть. Сніданок ніхто не приніс. За стінами коробки повсякчас тупотіли туди й назад. Я напружилася, намагаючись розібрати якісь слова, але не розчула жодного. Притуляти ж вухо до стіни, що межувала з коридором, було небезпечно, адже коробка могла в черговий раз перевернутись — двері б опинилися піді мною, і більше жоден звук не сягнув би сюди.

Удень крейдяна пика санітара все ж зазирнула всередину, і рука в білому жбурнула мені штучну суміш та пляшку з водою. Він боязко обернувся та швидко причинив двері, навіть не пробубонівши, як зазвичай:

— Готуйтесь до сеансу телетерапії.

За годину нас повели до зали з екраном. На кожному кроці стожильні санітари-охоронці підпирали стелю, наче атланти. Зіточка трусилась, як осика, та ніяк не могла ввімкнути відео. Нарешті приборкала капризну техніку, і білява дикторка сяйнула зірковою посмішкою:

— Вони містять вітамінів більше, аніж звичайні продукти, і надзвичайно корисні для малюків від трьох років.

Стоп! Чекайте! Я вже це десь чула!

Кілька пацієнтів совалися на стільцях, інші порожніми очима втупились навпроти себе. Я скоса глянула на дебелу санітарку — бліді щоки висіли, наче в спанієля. Дивина, але її колега вперше нічого не записувала в блокнот, натомість сиділа принишкла й наче прибита.

— Може, ну тих Біна та Бена? Тікаймо, — прошепотіла Зіточка. Звідки така раптова довіра до ненависної новенької?

— Не можна, — та ледь розтуляла вуста. — Піймають — буде гірше.

Що трапилось? Невже якийсь катаклізм чи інфляція, а може, (нарешті!) революція? Невже мегаполісці не витримали й повстали проти Господарів?

Я гарячково міркувала, що б це могло бути і чи вдасться втекти зі знавіснілого полону.

Зненацька двері за спиною грюкнули об стіну. Пізнала б цю владну манеру заходити в приміщення поміж сотень інших. Яків.

Санітарки ще дужче задрижали та схопились на ноги.

— Сидіть, — процідив Вождь і рушив до мене.