Розділ «Книга II. Елізій»

— Ні-ні, тут дещо інше, — голос Зіточки затремтів від хвилювання, ніби вона збиралася сповістити абсолютно надзвичайну річ. — Її чоловік — командир одного з Солдатських загонів. Так-от, два дні тому він приїхав додому у відрядження із пораненою рукою, а сам — злющий, як чорт. Ну вже вона його й припрошувала і сяк, і так, мовляв, розкажи, що трапилось. І він, під великим секретом, розповів, що мегаполісці зазнали багато втрат. Ми програємо елізійцям, Гражино, — ледь чутно прошелестіла вона.

Гаряча кров шубовснула мені в голову й наповнила її, наче котел, їдким варивом. Спаплюжена, розтоптана надія поволі підіймалася на зламані ноги.

— Цього не може бути, — упевнено відповіла бабця.

— Кажу вам, Софчин чоловік — шанована людина, сам побував у боях. Він не брехатиме.

— Божечки, що ж це робиться! — пошепки заголосила Гражина. — Що ж із нами всіма буде? Елізійські покручі спалять наші домівки, понівечать чоловіків, зґвалтують жінок, а малих діточок перетворять на збоченців!

Я зціпила зуби, щоби не втрутитись у розмову й не перервати це безглуздя. Вільні громадяни, виховані на принципах демократії, толерантності, любові й поваги до ближнього (може, для мегаполісців це і є збоченням?), ніколи б так не вчинили. Елізійці воюють лише, аби захистити власну домівку! Але я мусила мовчати, мовчати й корчити з себе дурненьку.

— Не панікуйте завчасно, — поблажливо мовила Зіточка. — Та направду замислитися варто… Бо ж тікати нікуди, самі знаєте. Але ж… і їм — нікуди.

Новини закінчились, і почався рекламний блок.

— Ну, ну, Товариші психи, вставайте! — дебела санітарка владно заплескала в долоні. — На сьогодні сеанс завершено.

Більшість хворих (і не дуже) слухняно зіп’ялись на ноги й потяглися до дверей. Тих, хто не встиг чи не второпав, підганяли дужі хлопчаки в білому, тицяючи в спину.

Настав час іграшкам вкладатись у коробки.

Відтоді я чекала на сеанси телетерапії, наче на манну небесну. Балакучі санітарки сповіщали про дійсний стан речей більше, ніж усі випуски новин разом узяті. З їхніх слів виходило, що натуральних продуктів у крамницях майже не знайдеш, а єдина можливість здобути справжній хліб чи м’ясо — придбати в спекулянтів за неймовірні гроші. Світло вимикали ледь не щодня, а вода з крана текла тонесенькою цівкою, час від часу зникаючи зовсім. Річ у тім, що живучи у Вежі, помітити все це було важко. Бо електроенергію постачали без перебоїв (звісно, тут же мешкає Вождь!). А харчі… Ну то із в’язнями та шаленцями ніколи не панькались. Тричі на день — штучні мішанки, та й по всьому.

Чоловік таємничої Софки повертався додому ще раз, іще зліший та більш знесилений, ніж до того. Елізій знову відкинув наступ, і бої точились уже посеред пустелі.

Якось баба Гражина занедужала, і в залі телетерапії вартувала лише дебела Зіточка. Десь на середині сеансу вона кілька разів хижо озирнулася, витягла з сумочки пару крихітних бубликів і з виряченими очима захрумала сухою масою. Власне, я ніколи не відчувала особливого потягу до їжі: каша то каша, молоко то молоко, штучні суміші — нехай. Але, коли пухкі силіконові губи пожадливо поглинали сухарі, наче райські наїдки, я усвідомила, що справи в Мегаполісі — зовсім кепські. Бо ж навіть півроку тому, скніючи в гетто, ми, Знехтувані, дозволяли собі набагато більше розкошів, аніж нині середньостатистичний трудівник.

Баба Гражина не з’явилась ні на завтра, ні за три дні. Згодом на її місце поставили нову молоденьку санітарку з блудними очима, що стрибали з кутка в куток, ні на мить не зупиняючись. Зіточка ставилася до неї підозріло, бо новенька ніколи не підтримувала її невдоволених розмов, не скаржилась на начальство, а лише криво всміхалася, кивала й щось невпинно черкала в записнику. Тому огрядна базіка відверто нудилась від нестачі спілкування.

Мені кортіло підсісти до неї й, скориставшись ситуацією, перекинутися кількома словами, бо ж Зіті не дістає слухачів, а мені — хоча б якоїсь інформації. Та блудні очі-маятники ні на мить не залишали посту.

Простуючи після сеансу поміж блідих тіней, що колись були людьми, а нині радше скидалися на маріонеток із тоненькими кінцівками та видовженими обличчями, я помітила червоні пазурі, що увіп’ялись у кістляве плече новенької:

— Гадаєш, якщо Гражина виявилась зрадницею, тобі вдасться в тому ж звинуватити й мене? — сичала Зіточка.

— Я не розумію про що ви, — льодяний душ у відповідь.

— Так от, ти мене не займай. Бо в мене купа зв’язків там, — пурпуровий ніготь вказав на стелю.