Книга II. Елізій

Коли в місті N. дощить

Навіть якщо ми колись іще зустрінемось, він мені не простить. Бо ж не просто зрадила й пішла, бо тіло моє нині — як замацана, загиджена торба, що її тягали по всіх вокзальних станціях та зупинках. У ньому більше немає любові, солодкої пристрасті, воно не бринить тятивою від доторку пальців, не горнеться в обійми… Воно — неживе, зачароване лихим мольфаром. Я перетворилась на соляний стовп, зуздрівши Содом.

Але ні, ні. Не треба думати про це. Втраченого не повернути, тому лиш погляд уперед, за обрій, ладен порятувати, зберегти рештки свідомого.

Ненависть ошпарювала лавою й палила, осмалювала крихітні паростки, що силувалися провістити відродження моєї душі. Навперемінки їх смажив розпечений потік, а тоді тиснула й морозила крига апатії. Я снила весною, та за таких умов хіба вона надійде вчасно?

Шкода, що в коробці, де живу, немає жодного вікна. Хоча які там вікна, ми ж на одному з ярусів пекла, у лабіринтах, що простягає Вежа під землю Мегаполіса, наче коріння.

Направду, коробка, що постійно перекидається, — моторошна річ. У дитинстві я складала в таку іграшки: ляльок у темно-синіх суконьках, а ще — пару ведмедиків-роботів і чаклунську музичну скриньку, у котрій мешкала однонога балерина. Нині шкодую, що так мордувала їх.

Білява дикторка на екрані блиснула на всі тридцять два й поплела щось про новий вид штучних сумішей, що мусить споживати кожен Товариш для повноцінного раціону. Я важко зітхнула. Знову цілу годину доведеться слухати нісенітниці.

— Вони містять вітамінів більше, аніж звичайні продукти, і надзвичайно корисні для малюків від трьох років, — прощебетала ведуча.

— Кашмар, просто кашмар! — захитала головою огрядна молоденька санітарка з довгими червоними кігтями й силіконовими губами і штрикнула ліктем у бік стареньку колегу. Та, склавши руки на животі, сумирно дрімала.

— Га! Шо!

— Тьху на вас, бабо Гражино… Не кричіть так, бо всіх пацієнтів переполохаєте, — скривилася губата.

— Що сталось? — тихіше проказала та.

— От нову штучну суміш розхвалюють. Уже й так нормальної жрачки в магазинах не лишилося… Самі мішанки зі смаком пюре чи кальмарів… А ще протеїнові напої. І ті вже із сотню універсумів коштують, — заскиглила молода.

Отже, ситуація в Мегаполісі — не найкраща. І, мабуть, не всі в захваті від політики Вождя. Повернувшись із Елізія, я не мала змоги побалакати з кимось із містян чи вийти назовні з Вежі, аби на власні очі побачити, на що обернувся світ після розвалення вже згнилих каст. Тому насторочила вуха й трохи посунула стілець убік санітарок, бо з їхньої розмови, певно, можна було взнати щось цікаве.

Пані в білому не помітили моїх маніпуляцій.

— Зіточко, ну то всі так живуть… — баба Гражина заспокійливо поплескала незадоволену по коліну. — Треба потерпіти трошки. Ми ж «універсалізм» будуємо, не абищо. Нам і так гріх жалітися. Раз на місяць пайок «за врєдность» дають.

— Тьху на той пайок! — силіконова губа відкопилилась. — Десяток яєць, гречка й борошно — це вже просто царська річ!

— Інші й того не мають. Он мої сусіди самими лише сумішами харчуються. А в них дітей двійко. То я їм часом то гречечки трохи відсиплю, то цукерку яку принесу. Начальство, бува, жалує.

— А я от ні з ким не ділюсь, — узялася під боки Зіточка. — Бо молода ще. Мені дітей колись народжувати.

— Ну то правильно все, доню, — зітхнула стара і чомусь зіщулилась, нагадавши зморщену родзинку.

— А знаєте, що я чула від подруги? — майбутня мати змовницьки зашепотіла. Боячись пропустити важливу інформацію, я напружила слух.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли в місті N. дощить» автора Косян Марія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга II. Елізій“ на сторінці 79. Приємного читання.