Розділ «Книга II. Елізій»

Але ні, ні. Не треба думати про це. Втраченого не повернути, тому лиш погляд уперед, за обрій, ладен порятувати, зберегти рештки свідомого.

Ненависть ошпарювала лавою й палила, осмалювала крихітні паростки, що силувалися провістити відродження моєї душі. Навперемінки їх смажив розпечений потік, а тоді тиснула й морозила крига апатії. Я снила весною, та за таких умов хіба вона надійде вчасно?

Шкода, що в коробці, де живу, немає жодного вікна. Хоча які там вікна, ми ж на одному з ярусів пекла, у лабіринтах, що простягає Вежа під землю Мегаполіса, наче коріння.

Направду, коробка, що постійно перекидається, — моторошна річ. У дитинстві я складала в таку іграшки: ляльок у темно-синіх суконьках, а ще — пару ведмедиків-роботів і чаклунську музичну скриньку, у котрій мешкала однонога балерина. Нині шкодую, що так мордувала їх.

Білява дикторка на екрані блиснула на всі тридцять два й поплела щось про новий вид штучних сумішей, що мусить споживати кожен Товариш для повноцінного раціону. Я важко зітхнула. Знову цілу годину доведеться слухати нісенітниці.

— Вони містять вітамінів більше, аніж звичайні продукти, і надзвичайно корисні для малюків від трьох років, — прощебетала ведуча.

— Кашмар, просто кашмар! — захитала головою огрядна молоденька санітарка з довгими червоними кігтями й силіконовими губами і штрикнула ліктем у бік стареньку колегу. Та, склавши руки на животі, сумирно дрімала.

— Га! Шо!

— Тьху на вас, бабо Гражино… Не кричіть так, бо всіх пацієнтів переполохаєте, — скривилася губата.

— Що сталось? — тихіше проказала та.

— От нову штучну суміш розхвалюють. Уже й так нормальної жрачки в магазинах не лишилося… Самі мішанки зі смаком пюре чи кальмарів… А ще протеїнові напої. І ті вже із сотню універсумів коштують, — заскиглила молода.

Отже, ситуація в Мегаполісі — не найкраща. І, мабуть, не всі в захваті від політики Вождя. Повернувшись із Елізія, я не мала змоги побалакати з кимось із містян чи вийти назовні з Вежі, аби на власні очі побачити, на що обернувся світ після розвалення вже згнилих каст. Тому насторочила вуха й трохи посунула стілець убік санітарок, бо з їхньої розмови, певно, можна було взнати щось цікаве.

Пані в білому не помітили моїх маніпуляцій.

— Зіточко, ну то всі так живуть… — баба Гражина заспокійливо поплескала незадоволену по коліну. — Треба потерпіти трошки. Ми ж «універсалізм» будуємо, не абищо. Нам і так гріх жалітися. Раз на місяць пайок «за врєдность» дають.

— Тьху на той пайок! — силіконова губа відкопилилась. — Десяток яєць, гречка й борошно — це вже просто царська річ!

— Інші й того не мають. Он мої сусіди самими лише сумішами харчуються. А в них дітей двійко. То я їм часом то гречечки трохи відсиплю, то цукерку яку принесу. Начальство, бува, жалує.

— А я от ні з ким не ділюсь, — узялася під боки Зіточка. — Бо молода ще. Мені дітей колись народжувати.

— Ну то правильно все, доню, — зітхнула стара і чомусь зіщулилась, нагадавши зморщену родзинку.

— А знаєте, що я чула від подруги? — майбутня мати змовницьки зашепотіла. Боячись пропустити важливу інформацію, я напружила слух.

— Від кого? Від Софки? — зневажливо піднесла брови Гражина. — Та всі знають, що вона пліткарка, яких мало.