Розділ «Книга II. Елізій»

— Ще чого! — Вождю ідея не сподобалась. — Я ж тебе люблю. Тому будь хорошою дівчинкою…

Я мовчки вкусила чіпкі, наче будяк, пальці. Яків брудно вилаявся.

— Покличте Бена та Біна! — гримнув він невідомі імена.

За дверима почувся тихий шепіт і шарудіння. Отже, вхід до моєї клітки весь час хтось охороняв. І жодного разу, чуючи мій крик чи плач, навіть не спробував помогти. Воля Верховного Ката затиснула в лабета кожну душу, вичавлюючи залишки совісті та виховуючи совість іншу — ідеологічну, рабську, викохуючи справжніх Товаришів.

Я майже втратила сили, але продовжувала наносити слабкі удари. Двері розчахнулися, і в проході заманячило двоє абсолютно однакових велетнів, вбраних у біле, наче Знехтувані ще торік. Вони втиснулись усередину один за одним і, миттю оцінивши ситуацію, накинули мені на голову сніжне полотно.

Я нервово хапала ротом повітря, зосередившись на тому, щоб не задушила ця крейдяна сліпота. Ззовні почулося, як Вождь полегшено зітхнув.

Лілейне павутиння полонило плечі, лікті, пальці, і за хвилину я вже стояла в довгій, наче сукня нареченої, гамівній сорочці. Рукава були стяті в цупкий джгут за спиною, і я, ніби впокорений кокон, із заклеєними губами, постала перед мучителями.

— Теґапія? — байдуже прогаркавив один із близнюків, назвімо його Бен. Бін тим часом витяг із кишені записник.

— Заспокоїти і змусити підкоритись, — завчено проказав Вождь, ніби повторював цю чи подібну фразу щодня.

— Ясно, — велетень поставив у блокноті галочку.

— Але нічого такого…! — нахмарився Яків, про щось згадавши. — Вона має бути покірною, але адекватною. Тому не здумайте… — він криво всміхнувсь і посварився пальцем. Здавалось, що безжальний повелитель трохи побоюється гігантів.

— Буде злоблено, — відповів Бін без жодного виразу.

Глава 15

Мене вкинули в крихітну коробку, усі шість стін — м’які й однакові, і жодних вікон чи меблів — лише повсть з усіх боків. Найгірше те, що простір часом перевертався. Бувало, сидиш на підлозі й надто сильно сперся на стіну, і раптом усе навколо перекидається догори дриґом, і ти вже лежиш на спині, а ноги бовтаються десь у повітрі. Такі собі гойдалки для психів. Відверто кажучи, тут навіть здорова людина з глузду би зсунулась, що вже казати про бідолашних хворих.

Хоча, здається, справжніх шаленців тут якраз і не тримали. Повсюди — самі політичні в’язні й ідеологічні зрадники, котрим закидали, що вони несповна розуму. Бо нормальний громадянин мав би підтримувати політику Вождя та виконувати свій обов’язок, вірячи у світле майбутнє.

Щоправда, з іншими мешканцями одного з нижніх ярусів Башти Правосуддя, що відвели під «дурку», я майже не спілкувалась. Тільки бачила деколи безбарвних фантомів, коли двері до м’якої коробки розчинялися й санітари заносили їжу. А ще зустрічала «психів» на сеансах телетерапії. Саме там я почула перешіптування двох: старезного діда й хлопчиська. Вони говорили про війну. Обоє начебто відмовились нападати на ні в чому не винний Елізій. Революційний трибунал визнав їх не інак як ненормальними й запроторив сюди.

Телетерапія — це окрема штука. Не знаю, хто її вигадав, чи сам Яків, чи демонічні близнюки, або ж це — якийсь давній метод. Утім щоразу після обіду пацієнтів зганяли, наче худобу, у невеличку залу з екраном. Там крутили ідеологічні відеоролики та новини. Диктори сповіщали, що будування «універсалізму» (так звалася нова філософія Мегаполіса) рухається вперед швидкими кроками, і показували зафільмовані демонстрації, паради, прес-конференції Вождя, шалений зріст економічних показників, демографічний бум, перевиконання плану, досягнення в спорті та героїчне викриття шпигунських організацій. Що собою являв «універсалізм», здається, жоден містянин уявлення не мав. Усі лише згадували про створення людини «універсального» типу, та, що це направду означало, ніхто не міг пояснити. Чи то універсальні знання й уміння, чи універсальна здатність підкорюватись вищій волі Господарів.

Про війну майже не говорили. Лиш у кінці випуску новин зазвичай ішов дуже короткий огляд, що підносив велич Солдатів Мегаполіса й обливав помиями Елізій, але посутніх відомостей про те, що коїться, не давав. Я шалено жадала почути бодай якусь звістку, хоча би натяк: на чиєму боці перевага, які прогнози, чи живі ще «вільні громадяни», Франц… Нічого. Тиша серед мільйонів слів та речень, що гейзерами юшили з екрана. Єдине, про що можна було здогадатись: якщо досі не повідомили про остаточну «славетну» перемогу бійців Вождя, підземний рай ще тримає оборону.

Щоночі, коли світло в коробці з м’якими стінами нарешті згасало, я молилась, аби Господь урятував елізійців та Знехтуваних, що, вірогідно, билися разом пліч-о-пліч, і, головне, любого, упертого чорнявця. Як він тепер?

Навіть якщо ми колись іще зустрінемось, він мені не простить. Бо ж не просто зрадила й пішла, бо тіло моє нині — як замацана, загиджена торба, що її тягали по всіх вокзальних станціях та зупинках. У ньому більше немає любові, солодкої пристрасті, воно не бринить тятивою від доторку пальців, не горнеться в обійми… Воно — неживе, зачароване лихим мольфаром. Я перетворилась на соляний стовп, зуздрівши Содом.