Розділ «Книга II. Елізій»

— Куди простують Солдати? — напосіла я, стиснувши кулаки, хоча чудово знала відповідь.

— Солдати? Які Солдати? — лупнув очима Вождь.

— Я все бачила. Вони йдуть до Елізія?

— Боже, яка нісенітниця! Ніхто нікуди не йде! Тобі привиділось, як завжди, — Яків оскірився.

— Ти ж обіцяв! — скрикнула я і, наче левиця, кинулась до ворога, прагнучи видряпати очі.

— Овва! — засміявся керманич і відштовхнув мене.

Ледь чутний порух рукою, але моє мляве тіло, що радше нагадувало бліду тінь колишньої Ліки, відлетіло на кілька кроків. Перечепилась колінами через крісло й різкий кошлатий біль увіп’явся в куприк і колючими лапами пробіг по всій спині.

— Ти — дурепа, хоч колись і називалась Ученою, — презирливо сплюнув Вождь. — Може, колись допетраєш, що тільки такі, як я, володіють світом.

— Ти божевільний…

Яків замислився на мить, а тоді вишкірився, ніби зрадівши власним висновкам:

— Можливо.

Я зашипіла, наче поранена кішка, що збирає останні сили для фінального кидка, після якого на арені зостанеться хтось один.

— А тепер годі теревенити, — оскалився Яків. — Час виконувати жіночий обов’язок.

Він рушив назустріч, і я знала, що зараз має відбутись. Нічний ритуал вбивства.

— Геть! — вигукнула я та, вистромивши вперед нігті — єдину правічну зброю, атакувала першою.

Вождь від несподіванки на мить завмер, і кривава риска розкреслила його щоку від скроні до носа.

— Ніколи більше… — розпочала я, та шорстка долоня затулила рот, інша натомість скувала руки залізною проводиною.

Скручена в неприродну позу, я борсалась, звивалась, дряпалась і кусалась, дриґала ногами, мугикала прокльони — та все марно.

— Як ти мені набридла… — скривився Яків.

— То відпусти мене! — я на мить припинила кородитися та благально глянула на нього.