Розділ «Книга II. Елізій»

— Касти надали нам можливістю піти…

— Чхав я на те, що вони там надали! — лютував Арес у супроводі кількох схвальних покриків. — Тепер ми будемо господарями Мегаполіса.

— Не плутаймо хоробрість та благородство з дурістю та жагою влади, — спокійно відказав Мойсей. — Мегаполіс у будь-якому разі майже приречений. Ви ж бачите, що відбувається навколо. Касти готуються перегризти горлянки одна одній, ніхто навіть не думає, як покращити становище та добути нові ресурси. А Рада невпинно ділить те, що майже зійшло нанівець.

Ви всі бачили відео з тим Ученим — паном Ставроді. Десь там, за межею, пустеля та смерть. Однак експедитори зауважили, що зустрічали посеред цієї, здавалось би, безпорадності «диких людей», тих, хто свого часу відмовився жити за правилами системи. Та науковці не спромоглися налагодити контакт із ними. Але ж ми — не Вчені, а по суті, такі ж вигнанці. Можливо, пустельники подадуть нам дружню руку та поділяться секретом виживання. Адже вони все ж десь беруть воду… Можливо, збудували модерні очисні пристрої…

Юрба миттю захвилювалася та загомоніла.

— Усе це нікчемна ілюзія! — прогавкав Арес. — А що як ви їх не стрінете? Загинете, як святі мученики! Ні, я пропоную битися за те, що вже існує. Битися тут і зараз!

Я уважно слухала обох промовців й усвідомлювала, що в словах кожного є дещиця істини. Однак занадто добре знала Вчених… Спокійні та сумирні, без потягу до влади, вони були непереможні та, якби забажали, давно б захопили місто. Проте розумники ставили собі за мету лише розвиток науки, а не урядові інтриги. Куди там Знехтуваним із ними змагатися! Шанс на перемогу — настільки крихітний, що навіть не вартує уваги. Я радше вірила в можливість віднайти «диких» людей і попросити про допомогу.

Зоставляти Мегаполіс — страшно, дуже страшно, але знавісніла система дедалі гіршала й настільки остогидла, що я була готова ризикнути життям. Можливо, там, у пустелі, Знехтуваним вдасться збудувати новий справедливий світ, без утисків та ліквідацій, де кожен обиратиме справу, друзів, коханих за внутрішнім покликом.

Франц зосереджено міркував про щось. Не втримавшись, я пошепки поділилася своїми розмислами. Він уважно вислухав, схиливши голову набік, а тоді кивнув і вказав на сцену: «Не відволікайся». Я ж натомість стривожено заозиралася, шукаючи очима Якова, що загубився десь у тисняві.

— Ось що я пропоную, — гучний голос Мойсея злетів над людськими хвилями. — Той, хто обирає бій та війну з кастами, — ступіть ліворуч. Той, хто бажає залишити межі Мегаполіса, нехай відійде праворуч, — він обернувся до Ареса. — І як сказано в книзі Буття: «Нехай сварки не буде між мною та між тобою, і поміж пастухами моїми та пастухами твоїми, бо близька ми рідня».

— Ну гаразд, святоше, — загиготів Арес. — Нехай станеться по-твоєму.

Натовп заворушився. Я глянула на Франца:

— Я не хочу воювати… Не можу. Адже це не просто супротив системі чи сварка з колишніми побратимами. Загинуть невинні з обох сторін, причому ті, кого знала особисто. До того ж… Я не довіряю Аресу. А ти… що думаєш? — я із сумнівом увіп’ялася в темні очі.

— Обидва варіанти — ризиковані, — відповів чорнявець. — Однак я надаю перевагу невідомості, ніж приємній перспективі стати об’єктом для дослідів у твоїх однокастників, — він підморгнув, але обличчя не втрачало серйозного виразу. — Крім того, річ навіть не в цьому, — додав він тихіше. — Ти маєш рацію щодо Ареса. Я його пам’ятаю. Раніше він був членом касти Обраних. Помітила його пожадливий позирк та розмови про нових господарів Мегаполіса? Адже він не запропонував зруйнувати кастову систему чи повернути Знехтуваним втрачені права. Ні! Його план передбачає тільки рокірування в ієрархії. Я гидую будь-якою ієрархією! Так, я певен, що кожен має займатися своєю справою, але тільки тою, котру обере власноруч. Сам, розумієш? — Франц як зазвичай говорив із запалом. Я мимоволі посміхнулася, відчувши гострий заштрик кохання. — Але навіть це не основна причина, — він раптом схмурнів. — Я б кинувся в бій, не вагаючись. Але ти… Твоя безпека на першому місці. Я вже кілька разів на зміг тебе захистити. Але не тепер! Я не певен, та, здається, пустеля безпечніша, ніж війна. Тим більше, це твій вибір. А я просто не можу тебе втратити…

Я вдячно подивилася на нього:

— Спасибі… І ще, знаєш, я б хотіла побачити «диких людей», — проговорила замріяно. — Хоч би одним оком зазирнути, як усе влаштовано за межею…

— Цікавість? Справжнісінька Вчена, — криво всміхнувся чорнявий, пригорнувши мене дужою рукою. — Повір, цього не викорениш.

— Але я боюся, Франце, — опустила голову. — Що як ми просто не дійдемо? Не знайдемо, ні стрінемо пустельників? Чи вони відмовлять у допомозі?

— Не захочуть, то змусимо, ми ж не такі делікатні, як Учені, — з викликом зареготав хлопець. — Або самі відшукаємо воду чи спосіб очищення. Усе буде добре, мала, — мовив він поблажливо.

— Припини ці жарти, — фиркнула я.