Розділ «Книга II. Елізій»

— Ага… — протягнула я, знов упадаючи в спокійну густу дрімоту.

— Вам просили переказати… — служниця м’ялась і переступала з ноги на ногу.

— Що?

Я не бажала чути анічогісінько. Нехай би дурна курка скоріше щезла й лишила мене наодинці з чудовим сновидним світом.

— Вождь наказав повідомити, — вона опустила погляд, ніби недолугий учень, що згадує важкий урок, — що перемовини завершились успішно.

Добре, дуже добре. Місію виконано. Більше не треба ні про що турбуватися, тільки мліти й мліти в солодких снах та химерах, голіруч ловити синього птаха.

Не хотіла відчувати, не могла відчувати, не мала права. Бо в Мегаполісі ниділа лише моя бридка, спаплюжена обгортка — яскрава, проте безглузда, як барвистий плісирований папір, що в нього закутують подарунки дітям. Я ж… Я була далеко — у позасвітті.

Хтозна-скільки минуло днів, чи два, чи три, чи безмір. Ніч прийняла подобу дня, а день обернувся на ніч.

В’язка флегматична тиша колисала безгучним співом, лише час від часу її роз’ятрював погрозливо-впорядкований вигрім військових чобіт, тьохкання служниць або ж віддалений крик (чи існував він насправді, чи зринав із глибини моїх спогадів?).

Деколи приходив Вождь, називався Яковом, і я мусила щільно-щільно заплющувати очі, аби не бачити, що він робить із моїм тілом. Часом відбивалась, але тоді нічний гість ярів іще дужче, а на ранок я знаходила нові синці.

Інколи млосні, усміхнені мрії заполонювали все єство і, я годинами сиділа коло вікна, дивлячись на південний захід, за гетто, у пустелю, сподіваючись вгледіти маленьку постать, що простує до Мегаполіса — мого любого визволителя. Бувало, що справді вбачала його, схоплювалась і навстіж розтуляла шибки. Морозний вітровій вдирався до кімнати й безпардонно обсмажував щоки. Тоді згадувала, що все ще зима й пройшло, мабуть, небагато часу. Чи, може, це сто зим промайнули як одна, хто скаже?

Я годинами пильнувала кам’яну пустелю й бездоріжжя, а згодом усвідомлювала, що все це — пусте — чудернацька хвора мара, що жодний рятівник не прийде. Сідала на ліжко та, втупивши погляд у стіну і злегка погойдуючись, розпочинала щоденний акт самознищення. Потім кремезні двері жалібно рипали й щосили вдарялись об стіну — кат вертався зі жнив, і все починалось спочатку.

Того дня я, як зазвичай, умостилася в м’яких тенетах крісла і, замруживши очі, наче квола й слабосила стара, хороводила з улюбленими видіннями. Ось Франц торкається моєї долоні, із реготом жбурляє в обличчя черевасту подушку. Ось я маленька, і тато заплітає мені волосся. Ось…

Зненацька ззовні, знадвору, залунали сплетені в єдиний вінок молодецькі голоси Солдатів. Я обережно, щоби, боронь Боже, не впасти (адже нині, коли майже не рухалась, утратити свідомість було зовсім звичною річчю), підсунулась до підвіконня. Вулицю від початку до кінця запрудила довжелезна вервечка бійців, за спинами — автомати, мозок — позбавлений думок, укритий лицарськими шоломами. Бухкання берців долучалося до загального галасу.

Позаду людської зграї — гурт собак, а ще далі — військова техніка й десятки швидкомобілів сунули туди, де колись розміщувалось гетто, а нині стирчали лише рештки бетонних плит, що колись височіли стіною, і Західна брама.

Жахне розуміння бацнуло електричним струмом, і я усвідомила все, геть усе. Вождь навіть не збирався вести перемовини з Елізієм і жодної миті не відступав від плану. Підземний рай мав упасти, підкоритись звірячій волі. Але навіщо, навіщо? Хіба союз із Бенге не дав би Мегаполісу те, чого він потребував? Мегаполісу, може, і дав би. Але не його володарю. Задум керманича поволі ставав ясним.

Йому було мало Мегаполіса, мало Елізія, мало цілого світу… Він мчатиме вперед, наче буревій, наче таран, змітаючи та поневолюючи все, що трапиться на шляху. А коли Земля опиниться в нього під п’ятою, він збудує космічні кораблі, ракети й безліч сонячних гелікоптерів, аби впокорити кожну планету й сузір’я аж до Великої Ведмедиці. І кожен мешканець Космосу йому вклонятиметься, наче Молоху, жертвуючи найдорожчим, своїм випещеним дитям — самоідентичністю.

Але для чого тоді моя жертва, Боже?

Я причаїлась у кутку, чигаючи на Вождя, готова до нападу. Сонлива ковдра присмерку спускалася на місто. Час пекельного пришестя ближчав.

— Лялечко! — голос розлився олією із застіння. Двері жалісно скригнули і рвучко поцілували шпалери. Від тих гострих щоденних цілунків на них лишалися шрами, якраз у місці, куди вдарялась ручка.