Розділ «Книга II. Елізій»

Я гляділа на нього розширеними очима. Ні, не може бути! Бреше? То це Яків підняв бунт чужими руками? А потому знищив родича, щоби стати володарем міста. Господи, хіба я могла припустити? Тиха вода людей топить…

— Нащо… нащо ти мені це говориш? — мій голос тремтів.

— Думаєш, не впораюсь із слабким дівчиськом? — він зчавив одною рукою мої зап’ястки, інша поповзла донизу, обмацуючи груди, живіт, стегна.

Я чимдуж завищала.

— Ці стіни не мають вух. Не надривай голосові зв’язки, — кривий посміх блиснув і зблід. — І, до речі, якщо пручатимешся, перемовини з Бенге можуть так і не відбутись.

…Я поволі пірнала в туманне марення. Простір надсадно чмихав і ляскав матрацними пружинами, нагадуючи перегук в’язневих кайданів, сповіщаючи, що все, абсолютно все, коїться насправді. Але я блукала десь далеко: годувала ягничок на елізійській ниві, ласувала маминими Великодніми пасками, слухала лекції в Академії, підкидала дрова в пащу каміна в будинку Новознехтуваних, спала на Францевому плечі. Лише тіло, знавісніле тіло було тут, у Башті Правосуддя, але не я, не я, не я…

Кватирка грюкнула і нудотний північно-східний вітер увірвавсь до кімнати, заграючи до важких оксамитових гардин, що комизилися й силувались випхати непроханого гостя геть.

Не знала, скільки часу минуло, чи був ранок, чи вечір. А врешті, яка різниця? Я померла вчора вночі.

Шкіру пекло і дерло, здається, заробила кілька гуль. Треба підвестись, глянути у дзеркало, хоча ні, немає сенсу. Мабуть, моє обличчя перетворилося на мертвотну маску.

Спину судомило. Може, зламала хребет? Утім, воно й на краще.

За дверима хтось тупав. Знову він? Ну і нехай… Байдуже. Хоча ні, Вождь навряд би стукав у двері. Хіба що відчував себе винним…

Винним? Опасиста куля сміху залоскоталася й вибухнула назовні істеричним вихором. Реготала й реготала, наче була найщасливішою у світі, наче здійснились усі бажання, наче ніколи досі не сміялася.

Хтось ввічливо кахикнув і пошкрябав нігтем дверцята.

— Ну вже заходь чи забирайся під три чорти! — не витримала я.

Двері прочинилися й до кімнати зазирнув переляканий носик служниці.

— Я пані поїсти принесла, — залопотіла вона, а тоді звела на мене очі й пискнула: — Ой!

— Що, так уже страшно? — оскалилась я.

— П-п-пробачте, пані… — руки дівчини затрусилися. Вона обережно поставила на краєчок ліжка мідяну тацю з якимись ласощами.

— Скажіть мені, котра година, — пробурмотіла я.

— Шоста вечора, — вона глипнула наївним фіалковим поглядом.