Розділ «Книга II. Елізій»

— Влаштувалась? — неслухняний язик заплітався. Вождь голосно гикнув та впав на ліжко.

Я підскочила, наче обпечена полум’ям, й обережно потупцювала назад.

— Ти говорив із Бенге? — поставила єдине питання, що турбувало мене.

— Бенге? Яким Бенге? — посоловіли очі намагалися сфокусуватись.

— З прем’єр-міністром Елізія, — я схрестила руки на грудях.

— А, тим підстаркуватим зазнайкою? Встигнеться ще! — він смачно позіхнув.

— Ти ж обіцяв! Сьогодні о шостій… Хіба не пам’ятаєш?

— Сьогодні, завтра — нема великої різниці.

Я почувала, як спалахують щоки. Необачне слово було готове вирватись назовні стрімкою жар-птицею.

— Ти така гарна, коли гніваєшся, — Вождь хихотнув та, всівшись на ліжку, простягнув до мене руки. — Ходи сюди.

Я позадкувала до стіни. Ні, він не наважиться…

— Ну чого ти там стала, наче прибита? — Яків масно озирнув мене. — Як же наша домовленість? — погляд ураз похолоднішав.

— Про таке ми не домовлялися, — відрубала я. — Хіба мало в тебе дівчат?

— Ні, не мало, — насупив брови. — Але тебе одну хочу.

— Я кохаю іншого, — вперто хитнула головою. Дві золотаві прірви висотували душу одним ковтком.

Яків піднявся на непевні ноги й зім’ятим кроком посунув до мене. Перегар тхнув шалом, люттю і пліснявою. Я відступила назад і вперлась лопатками в прохолодний бетон. Вождь поставив руки з обох сторін мого обличчя, вишкірився та видихнув:

— Кохаєш, не кохаєш… Відверто кажучи, мені начхати.

Льодяні губи, наче слизькі медузи, з ненавистю ввіп’ялися в мене. Вжалила щосили зубами, даючи собі слово боротись до кінця.

Керманич Мегаполіса йойкнув, сплюнув кров та оскірився:

— Як гадаєш, хто підрізав Ареса? А трохи раніше підбурив його до повстання? Цей мужик був кровожерливий, але не надто розумний… До того ж він — мій дядько. Тому це виявилось не так уже й важко.