Розділ «Книга II. Елізій»

— Давай їж, кому сказав, — Вождь жбурнув мені на тарілку шматок ледь підсмаженої баранини та злісно хлюпнув кави, розливши половину повз чашку. А тоді юне чоло ніби осяйнула якась свіжа ідея: — І поводься добре, бо знаєш, я можу й передумати щодо наших домовленостей…

Ненависть дрижала на вістрі ножа. Ковтаючи сльози від приниження та гніву, я відправила до рота шматок досі скривавленого м'яса. Зненацька мені привиділись кохані очі — послання з підземного раю. «Усе буде добре», — запевняли вони.

Я мусила терпіти. Заради Франца, заради елізійців, заради Мегаполіса.

Вождь гучно відригнув і змахнув пальцями, наче віялом. Маріонетки знову заметушились, прибираючи страви зі столу.

— Вони покажуть твою кімнату, — він байдуже глянув на мене. — Увечері зайду.

— Ти ж зв’яжешся з Бенге? — з підозрою запитала я.

— Подумаю, — вишкірився Вождь.

— Ти заприсягся… — пробурмотіла я. Невже обдурить?

— Так, я пам’ятаю, — знуджено протягнув він. — Але це пізніше. Нині ще прес-конференція, два інтерв’ю, а тоді треба відвідати кількох зрадників, може, вони схаменулися й підпишуть зізнання… Бо з ними, бач, стільки мороки… — правитель скорчив прикру міну.

— Якове… — з надією почала я. Адже щось мало лишитись у цьому айсберзі від веселого, жартівливого крутька, що стояв із нами пліч-о-пліч, що боровся колись за правду!

— Усе потім, — кинув він та вийшов за двері.

Найстарша зі служниць підступила до мене та, опустивши погляд, безбарвно загомоніла:

— Ідіть за нами. Ми покажемо пані її кімнату.

Інші миттю ніби прокинулись і заходилися вторувати: «Ідіть за нами… Пані… Кімнату…»

— Годі! — гукнула я, стиснувши голову руками, силкуючись втримати залишки свідомості.

Жінки замовкли, наче зграя сполоханих сойок, та, здається, ще мить — і розбіглися б увсебіч.

— Показуйте, — видушила я.

Ті знову весело защебетали. Хтозна, що змушувало їх так радіти: чи відсутність Вождя, чи прибуття іншої жертви, на котру володар перемкне увагу й менше дорікатиме їм.

Із прірви, де розташувалась мармурова зала, ми піднеслися до раю — на один з останніх поверхів. Ступили в кімнату, що мала нині стати моїм помешканням. Перше, що привернуло увагу, — килим з екзотичного хутра якоїсь звірини, велетенське дзеркало та ліжко на кремезних дубових ніжках, запнуте парчевим покривалом. Навпроти нього — хід до вбиральні, вузький, наче кротяча нора. Двері за спиною цоркнули єдиним іржавим зубом — засувкою, що пірнула в крихітний отвір у стіні. Пастка ловчого спіймала дичину.

Він прийшов о десятій вечора, хмільний та розімлілий. Бордова краватка стирчала з кишені розстібнутого піджака.