Розділ «Книга II. Елізій»

— Вельмишановний Вождю, особу доставлено на місце призначення! — виструнчився бородань перед камерою спостереження.

— Можете бути вільні, — ошпарив студений голос з-за дверей, що писнули й розчахнулись.

Бородань злегка підштовхнув мене до мармурової зали з низькою стелею, тої самої, де загинула Розалі, і благально пробурмотів: «Покваптесь. Очільник ненавидить чекати». Голений натомість усміхнувся від вуха до вуха й чомусь прошелестів: «Щасти!»

У залі за довгим скляним столом, заваленим наїдками та напоями, у м’якому кріслі, наче зловісний крук, вгніздився Яків. Уздовж стін витяглися семеро служниць. Деколи Вождь клацав пальцями чи зиркав на котрусь зі страв, і жінки, ніби вгадуючи наперед усі бажання, квапились до нього й підливали кави або підкладали якісь незбагненні ласощі.

— Як тобі моє господарство? — не вітаючись, розтікся солодкою посмішкою володар Мегаполіса.

Я не знала, що сказати (бо направду побачене переважило всі очікування).

— Сідай. Їж. Тут усе найкраще, можеш не сумніватися, — Вождь щедро осягнув рукою кухарські витребеньки.

Я примостилась на краєчку цупкого табурета.

— Так і гратимемо в мовчанку? Бовкнула б щось. Привітала б старого друга, — небезпечно примружився зміїний погляд.

Я скулилась та, відчуваючи потребу перервати хльостку тишу, випалила перше, що спало на думку:

— Чому стільці в тебе такі незручні? Сам на кріслі розвалився, а гостей змушуєш на пеньках якихось мучитись. Невже кращих не знайшлося?

Правитель мить споглядав мене мертвотним оком, не кліпаючи, а тоді зареготавсь.

— А ти не змінилася! Досі страху не маєш! — мовив він, відхекавшись. — А незручні, бо так треба. Гостеві має бути незручно, аби не забував, із ким говорить!

— Зрозуміло, — відрубала я та втупилася в пусту тарілку, що виринула нізвідки стараннями завбачливих служниць.

— Чому нічого не їси? — причепивсь Яків.

— Годі корчити з себе турботливу матусю, — вибухнула я й одразу ж пожалкувала про це.

Вождь схопився. Люті очі засмоктували, наче дві чорні діри. Він повільно, надто повільно, ступив до мене та відважив масний ляпас. Кров пурхнула й затріпотіла коло щік сполоханим птахом, а тоді бухнула до пальців на ногах. Голова гула, наче циганський бубон, надсадно фурчала, наче пожежна сирена, стугоніла, наче церковні дзвони. Я інстинктивно торкнулась обличчя. Відчула пальцями вологу цівку, що котилася з розбитих вуст. І тоді страшне розуміння розповзлося судинами: Яків мене вдарив.

— Не здумай принижувати мене перед слугами, — ледь чутно засичав він. — Друга революція нікому не потрібна.

Світ навколо троївся й замість одної пари шорстких очей мені приверзлись шість. Павук вправно пряв витончене мереживо, ілюструючи нову ідеологію власним прикладом.

«Ти ще гірший за Альфу», — кортіло виплюнути в загрубіле обличчя, але я прагла дожити хоча б до вечора.