Розділ «Книга II. Елізій»

— Ну чому ж… — ущипливо відказала я. — Про бузувірів якраз дуже цікаво.

— Пані, спитаєте в самого керманича. Ми лише прості воїни й наше завдання виконувати наказ, не роздумуючи над рішеннями командування, — ніби вибачаючись, загомонів начальник Солдатів.

— Як вас звати? — зітхнула я.

— По-новому чи по-старому?

— Пробачте?

— Після Великого Повстання багато хто змінив ім’я, — ввернув голений, радісно посміхаючись, ледь не висолопивши язика, як робив його товариш Чорнолапий.

— Навіщо? — я вже нічого не розуміла. Згадувала тільки, що Ірс щось таке казав. Як він зараз? Мабуть, уже залишив ненависний лазарет.

— А чом би й ні? — лисий здвигнув плечима, наче виголошуючи відому істину.

Ми мчали провулками району Обраних. Цікаво, де Яків влаштував резиденцію? Без сумніву, це мусило бути щось розкішне, аж ніяк не схоже на просту комірчинку Бенге.

— Куди ми їдемо? — після короткої паузи озвалась я.

— У Башту Правосуддя, — побожно проскрипів бородань і ледь не перехрестився.

— Мене судитимуть? — звела очі на Солдата.

Усередині мене — жодного сліду банькуватого страху чи тонкосльозого жалю. Тільки неповоротка байдужість, така ж, як у домогосподарки, котра роздумує, що покласти в печеню: часник чи перець, а може, і те й інше водночас.

— Судити? Такого наказу нам не давали, — повільно хитнув головою тупуватий лисий. — Лише доправити до Вождя.

— А… Всього лиш… — мовила я з удаваним полегшенням.

З-за рогу визирнула худюща постать Вежі Обраних.

— От майже приїхали! — бадьоро сповістив бородань, що, певно, мріяв скоріше здихатись мене.

— То це ж Вежа!

— Ш-ш-ш! Тихше! — закудкудакали бійці, махаючи руками. — Це заборонене слово! Перед вами — Башта Правосуддя! Зважте, що всюди вуха, нас неправильно витлумачать…

Я кілька хвилин мовчки споглядала полохливих вояків, а тоді зареготала, сміхом роздираючи примарні кордони, руйнуючи стіни, скорочуючи шлях, повертаючись на добу назад. «Чуєш, Франце?! Заборонене!» Уявний чорнявець єхидно примружився.