Розділ «Книга II. Елізій»

Молодик із поголеним черепом розгублено наставився на мене.

— Начальнику! — гримнув він. — Тут, здається, наша гостя з Чорнолапим обіймається!

Зніяковівши, я звелась на ноги й гордовито глянула на лисого.

З-за високої, наче скеля, каменюки вигулькнула чорна борода й, пильно втупившись у мене, проказала:

— Пані Ліко Ставроді?

— Так, це я.

— Швидкомобілі й охорона вже чекають. Ходімо, — він скосив оком на моє подряпане обличчя і, підхопивши під руку, потягнув уперед.

— Залиште мене, — я виборсалась із чіпких пальців-липучок. — Хіба я бранка вашого пана?

— Що ви! — улесливо промимрив бородань. — Ви — наша господиня. Я лише хотів запобігти новій пригоді, — він промовисто подивився на мій ніс, що вже встиг набрякнути. То й добре, хоч якась ложка дьогтю для Вождя.

— Ні, дякую, — відрізала я і карбованими кроками рушила до машин.

Глава 14

Вогняне сонячне коло жаріло над Мегаполісом, соромливо затуляючи лик пухкими хмарами, щоби не бачити, не чути, що коїться долі. За вікнами швидкомобілю проносилося місто.

Портрети Вождя скоса зиркали на перехожих, ніби застерігаючи: «Бережіть Закон, бережіть». Темно-сині прапори Господарів бовваніли на шпилях будинків, балконах, коло входів до крамниць та кав’ярень. Вулицями рубали хижі берци, не два і не чотири — безліч.

— Куди вони йдуть? — вихопилось у мене.

— Тобто? — здивувався бородань.

— Куди крокують Солдати?

— Вітати Вождя, співати гімни й убивати ворогів.

— Ворогів? — я ввіп’ялась у нього очима. — Хіба в Мегаполіса є вороги?

— Аж кишить, — устряв голений, обернувшись із переднього сидіння. — Зрадники Вождя, контрреволюціонери, що мріють повернути колишній лад із кастами, а крім того, елізійські бузувіри шпигують повсюди…

— Тихо! — настовбурчилася борода.