Розділ «Книга II. Елізій»

— Ні-ні, навпаки, — я мимоволі посміхнулась. — Хіба він здатен бути неприємним?

— Тоді що? Яків?

— Просто втомилася, — прошепотіла я, хоча здавалось, що верещу, гукаю крізь вихори з дев’ятого кола безодні.

Франц підозріло глянув на мене, а тоді наче розслабився. Мабуть, повірив.

— То, може, на завтра відкладемо? — примружився він.

— Завтра буде вже не те… — хитнула підборіддям я. — Ти краще… Обійми мене, чуєш? І не пускай, лишень не пускай, прошу…

…А за вікнам тужив, грізно сичав, нишпорив північно-східний вітер, не маючи спокою, домагаючись місця скрізь: в офісах, кав’ярнях, людських думках.

Франц заснув, поклавши руку мені на груди. Розчахнула повіки, наче крила, широко-широко, і втупилась у стелю. Дзиґар цокотів, ніби копита лукавого нічного гостя — хижо й уривчасто. І невідворотно.

Третя година ранку — час, коли марення зринають із потойбіччя і сняться жахіття. Сильні пальці змішались із моїми чорними пасмами в єдиний клубок і тримали в полоні. Обережно, щоби не розбудити Франца, я спробувала виплутатися з солодких кайданів. Той щось пробубонів крізь сон та стиснув сильніше кілька волосин. Закусивши губу, аби не зойкнути, я швидко вирвала їх із коренем.

Лишити записку? Бодай кілька слів… Пояснити, що я не зрадниця, що так треба, що інакше криваво-руда чортиця Війна спаплюжить усе довкола. Але ні, не можна. Адже Франц, вірогідно, рушить до Якова мене визволяти. Нехай думає краще, що я сама… Сама пішла, бо так хотіла, бо спокусилась владою, бо не кохала.

Папірець, наче білявий метелик, здригався на столі від подувів буревію — вчорашня Францева записка. Перевернула її і різкими, майже друкованими літерами розіпнула навпіл минуле й прийдешнє: «Я йду до Якова». Здається, цього не достатньо. Домалювала до крапки хвоста, перетворивши її на кому, і додала: «бо кохаю його. Пробач». Може, йому болітиме, а може, і не дуже, хтозна. Була певна лише в одному: мені болітиме.

Я закинула на плече сумку з фотографією батьків, для котрої Франц змайстрував-таки нову рамку — спогад одразу про всіх коханих людей. А ще навігатор і ліхтарик, бо блудити пішки пустелею посеред ночі — не дуже то втішно. Хоча небезпеку було нізвідки чекати, а втім, безкрая самотність жахала ще більше.

Двері за спиною рипнули, і я, наче дика бліда тінь, причаїлася в ліфті й натиснула кнопку «1». А далі — поле, що, не зважаючи на зимну погоду, квітло й пашіло травами й новонародженими колосками. Але ж хіба я схожа на Рут, що їх покірно збирала?

Змусила себе не думати, не обмислювати, лиш зосередитись на єдиній меті: зберегти мир, порятувати людей. І Франца…

Сунула вперед, до виходу, тим самим коридором, котрим нас вів колись елізійський патруль. Вогники, наче крихітні сонця, жевріли у свічадах. А потім — крок назовні, і пітьма облила мене сліпою водою й морозом.

Щільніше обгорнула шарф навколо шиї, намацала ліхтарик у торбі, й осяйний промінь умить розтяв пустинний морок. Я добре знала, що о цій порі одна група патрульних змінює іншу і з півгодини навколо нікого не буде. Яків чудово все прорахував. Допоки новий караул повернеться на позиції, непевний пломінь мого ліхтаря вже згине поміж каміння.

Віддалившись кілометри на два від пагорба, я спинилася, кинула сумку під ноги і, не в змозі більше стримуватись, заволала. Пустеля жбурнула в обличчя печальний відгомін. Я злякано затулила рота долонею: «Яка дурепа! Що як хтось почує?» Не хотілося наражатись на кпини цепових псів Мегаполіса, що десь попереду чатують на мене за наказом Вождя.

І знову вперед, назустріч сірому обрію. Сонце, солодко позіхнувши, повільно спливало вгору на щоденний шлях. Я перечепилася через плаский кругляк та впала, проривши носом візерунчату доріжку. Пісок та дрібні камінчики вскочили в ніздрі та рот, і я, гучно лаючись, заходилася їх відпльовувати. Цей клопіт трохи відволік від важких думань.

Раптом щось вогке та тепле ввіткнулось у щоку — собака в шипатому нашийнику радісно тицьнув мене чорним ґудзиком носа. А ще бійцівський, бач! Я почухала звіра за вухом, а той відповів приязним скавучанням.

— Чорнолапий! Де ти, сякий-такий, завіявся?! — пробурчав роздратований бас, і в мить перед очима виросли кремезні солдатські чоботи.