Розділ «Книга II. Елізій»

Я кивнула й тихо причинила двері. Хтозна, чи побачу ще колись мудрого правителя… Якщо дивитися правді в очі — навряд.

Лишилося єдине — найпекучіше — Франц.

Колись мені мріялось, що ми крокуватимемо пліч-о-пліч цілу вічність, адже життя, коли тобі трохи за двадцять, завжди — безмір. І наші повітряні замки втіляться в піщані, а тоді, може, й у стіни, тротуари, вежі, вільних людей, — у новосвіття.

Сутінкові зорі поволі змінювали сонячне світло. Усесвіт горів безліччю зіниць крізь отвір у пагорбі. Десь там, в інших галактиках, мабуть, теж живуть люди.

Я пленталася через поле, споглядаючи, як імлисті вікна маяками спалахують у мороці.

У квартирці на тридцять першому поверсі нікого не було. На лиснючій зеленій плішині столу — клаптик паперу: «Пішов по продукти до вечері».

Стіна, що показувала новини та кіно, торохтіла серіальними зітханнями, що їх дуже полюбляли елізійські бабці. Голова була важка й металева, наче старезний казан. Я бездумно ввіп'ялася в екран, силкуючись забути, вижбурнути геть знавіснілі думки. І мозок справді на якийсь час заколисався пристрасним бурмотінням чергових Педро чи Лючії, чорт їх розбере. Щосили впиралась, боролася з думками, а ті гризлись, ревли й гарчали, наче зграя голодних вовків.

Двері клацнули, і в кухню влетів захеканий та щасливий Франц.

— У нас сьогодні свято, — повідомив він, грюкнувши об стіл пляшкою з таємничою рідиною всередині.

Новенька етикетка свідчила, що це вино пив ще Юлій Цезар. Звісно, нісенітниця. Продавці та рекламники в Елізії такі, як і скрізь — зовсім не райські янголята.

— Свято? Яке? — я втупила погляд у Франца.

— Вона ще питає! — роблено обурився той. — Ти ж сьогодні добряче взула нашого старого друга. Тож відзначимо твою перемогу, — хлопець зробив повчальну паузу, довбаючи голову пляшки новеньким штопором.

— А… справді… — промимрила я та вичавила посміх, турбуючись щоби колишній Обраний не помітив нічого дивного. Але, звісно, він помітив.

— Щось не так? — сонячне обличчя затінила хмара. — Не те купив?

— Те-те! Просто… ніби зарано якось. Ще ж нічого не відомо напевне…

— Ой, годі тобі! — відмахнувся Франц. — Усе цілком зрозуміло. Ти виграла! Давай, — він підсунув до мене келих, наповнений полум’яною рідиною. Чию кров я нині спиватиму: його чи свою?

Щосили зціпила зуби, щоби не закричати.

— Хочу випити за найкращу дівчину в цьому пропащому світі.

П’янкі губи ворушились, він казав щось іще, та я не чула. А тоді замовк, нахилився до мене та трохи струснув плече:

— Я ж бачу, щось трапилось. Бенге розповів щось неприємне?