Розділ «Книга II. Елізій»

— Ну що ви! Це мій обов’язок, — не менш урочисто відкарбувала я, хіба що реверанс не зробила. Гидко.

— Але я Вас кликав не задля цього, — наче схаменувся Бенге. — Сьогодні, коли Ви довели свою відданість ідеалам вільних людей, я не в змозі більше приховувати очевидного.

— Про що мова? — напружилась я.

Невже цей день готує ще якісь капості?

— Історія ця давня. Ірс зізнався, що розповів Вам про те, як століття тому створили елізійську розвідувальну систему.

— Е-е-е… — залопотіла я, боячись викрити хлопця.

Там, у лазареті, він запевняв, що цю інформацію поширювати заборонено, а тут зненацька сам сповістив прем’єра, що бовкнув зайвого… Чи, може, Ірс зробив це навмисно? Але для чого?

— Одну з десяти пар молодят відправили до касти Вчених, адже тут, у підземному місті, вони теж займались наукою, — мовив тим часом Бенге. — У них народилася донька, дивовижно розумна та віддана Елізію. А згодом у тої — син, котрого нарекли Віктором. Він був іще талановитішим від батьків, а як сумлінно вчився та всотував Теорію Виховання — словами не переказати. Згодом Віктор одружився й у нього також народився син. Які вже думки роїлись у Вікторовій голові — не знаю. Але він відмовився надавати відомості про життя в Мегаполісі і прийняв рішення лишитися там назавжди. Може, надто прикипів серцем до нової батьківщини?.. А втім, його карапуз, котрому тоді виповнилось три роки, не міг без супроводу навідувати Елізій і, звісно, не здобув уже тої життєвої моралі, котру прищеплюємо юним поколінням. Він навіть не знав про нас, про те, що існує таке собі місто посеред пустелі, звідки він родом. Малий вважав себе громадянином Мегаполіса. Віктор беріг таїну як зіницю ока.

Задля справедливості варто додати, що то була дуже порядна родина, яка не виказала жодного елізійського секрету, поховавши в собі всі спогади про підземний рай. Тому ми досі з повагою пам’ятаємо про їхній цінний внесок у спільну справу.

— Мого діда звали Віктором… — самими вустами прошепотіла я, сахаючись несподіваного припущення. — Скажіть, яке прізвище вони мали?

— Ставроді, — сяйнув сніжними зубами Бенге. — Це твоя родина, дівчинко.

— То виходить у мені тече елізійська кров? — світ довкола заходив ходором. — І ви від початку знали?

— Звісно. По-перше, прізвище, — брунатні очі Бенге раптом нагадали тата. — А по-друге… ти дуже схожа на Віктора. Ми в юнацькі роки товаришували.

— Я діда зовсім не пам’ятаю. Помер, коли ще малою була, — пробурмотіла я.

— Він заслужив звання вільної людини й мав цілковите право обрати Мегаполіс. І потому нікого не зрадив, схоронивши знання про нас глибоко у сховах пам’яті.

Отже, я — напівкровка, дитина двох космосів — дикості і сваволі, толерантності та свободи. Збагнула тепер, чому Блізій час від часу видавався рідним і шалено знайомим. Ноги пращурів топтали цю траву, переходи й коридори, а може, хтось із них брав участь у винайденні очисного механізму. Вірогідно, і тато колись бухав ще маленькими ніжками по кабінету Бенге, хоча навряд чи той мав тоді прем’єрське крісло.

— Гадаю, тобі необхідно помізкувати над цією новиною, — підморгнув керманич Елізія.

Я мовчки підвелася і, підступивши до виходу, обернулась:

— Спасибі Вам, пане Бенге, за все. Що прийняли Знехтуваних як рідних, що допомагаєте нам, бороните разом із вільними громадянами від біди… — кортіло обійняти старого міністра, попрощатися як слід, навіть спитати поради. Та я не сміла.

— Ну що ти… Наш обов’язок дбати про знедолених.