Розділ «Книга II. Елізій»

— Дурнику! Це просто наслідки хвилювання, — увіткнулася носом у той самий білий светр, котрий він носив іще в Мегаполісі. Крейдяна в’язь пашіла сум’яттям та тривогою.

— Пообіцяй, що не прийматимеш жодних рішень, не порадившись зі мною.

— Звісно, — вичавила посміх я.

— Ні, краще заприсягнися, — напосів колишній Обраний.

Я зболено зиркнула на Франца:

— Присягаюсь.

Кортіло стиснути скроні й кричати, як навіжена; сповідатися, плакати й просити, аби щось вигадав. Але я мовчала. Головне, щоб він жив, осяйно всміхався і грайливі бісики жаріли в темних очах. Щоби топтав ряст, зводив світ, про який ми мріяли, кохав когось. Когось іншого…

Прохолодне повітря увірвалося вихором у груди, очищуючи думки. Може, Яків згодом знудиться і я зможу повернутись до Франца? Хоча навряд чи він прийме мене. Але нині це не важливо…

Дорогою хлопець пригорнув мене, захищаючи від пронизливого вітру, що виринав нізвідки, накочував хвилею, а тоді щезав безвісти в надрах міста. Якби спинити час, завмерти тут, попід дверима скляного хмарочоса, що зненацька став таким рідним!.. Грізна трясовина засмоктувала мене, наче пустельні сипучі піски.

Після обіду надійшло повідомлення від Бенге, котрий раптом зволів поговорити зі мною наодинці. Колінця затрусилися від страху та хвилювання. Звідки він довідався про мій план?

Я брела до залізних дверей зі скромною табличкою «Прем’єр-міністр Елізія», наче на страту. Мить — і кат зачитає вирок, і мене палитимуть у пекельній ватрі звинувачень. А головне, увесь задум — псові під хвіст.

Пом’явшись кілька хвилин попід дверима, я нарешті вирішила, що годі відтягувати невідворотне, і натиснула кнопку дзвоника.

— Ліко, ви? — проскрипів переговорний пристрій.

Я підсунулась ближче до камери, щоби Бенге міг упевнитися в здогадці.

— Так, пане прем’єре.

— Заходьте, — серйозно проказав голос, і двері розчахнулися.

«Точно знає», — я мимоволі зіщулилась, наче малий бешкетник, який добре тямить, що отримає на горіхи, щойно батьки повернуться з роботи.

Керманич Елізія сидів у кабінеті на звичному місці. З-під столу визирали ноги, як завжди, у джинсах та капцях. Я мимоволі посміхнулась. Вільний громадянин може працювати хоч у домашньому халаті, аби лиш виконував свої обов’язки.

— Перш за все, хочу ще раз подякувати, що взяли на себе надважливу місію і вийшли з неї переможницею, врятувавши тисячі елізійських життів, — урочисто виголосив міністр.

«Невже він вдає щиру вдячність чи й справді не відає, якою ціною отриманий мир? А може, — я вжахнулася власній думці, — йому просто байдуже? Хоча що тут дивного… Кого цікавить доля чужинки, невідомого дівчиська, якщо вища дипломатична мета — досягнута?»