Розділ «Книга II. Елізій»

— То що він сказав? — не вгавав Бенге. Раптом помітила, що він такого ж зросту, як і я, хоча завжди видавався мені справжнім велетнем.

— Майже згодився прийняти допомогу.

— Яке нахабство! — не витримав Франц. — Йому поміч задарма пропонують, а він комизиться, наче дівка!

— Завтра, о шостій вечора, Вождь хоче зв’язатися з вами, пане прем’єре. За його словами, щоби обговорити технічний бік справи, — мовила я далі, не зважаючи на обурення хлопця. — Гадаю, ми виграли…

— Спасибі Вам, Ліко, — голова Елізія палко потиснув мою руку. — Ви не уявляєте, що зробили для нас…

— Чекайте поки, — знітилась я. — Нічого ще не відомо достеменно.

Коли Бенге та урядовці вирушили на нараду, чорнявець ухопив мене за лікоть та засичав:

— Що він тобі казав? Щось я не помітив радості від успішного завершення справи!

«Отже, Франц нічого не знає. Добре, дуже добре», — шаснула думка.

Не мала сил дивитися йому в очі, що пропікали наскрізь, змушуючи викласти правду від початку до кінця.

— Нічого особливого. Таке… Минуле згадували.

— Минуле? — чорні брови злетіли вгору.

— Ну так. Іще Яків розказував, як експедиції за нами посилав, як хвилювався…

Я ввіп’ялася нігтем у долоню та вкусила себе за язик: «Мовчи, тільки мовчи…»

— А що ж тоді наш турботливий друг випхав мене геть, щойно помітивши? — примружився Франц.

— Він, здається, ображений через щось, — я відчувала, як щоки поволі червоніють. — Гадаю, це ненадовго.

— Може, ти щось приховуєш? — чорнявець спіймав моє підборіддя, змушуючи глянути на нього. Безтурботно посміхнулася та закліпала віями:

— Про що ти?

Той ще раз прискіпливо озирнув мене, а тоді відпустив.

— Не знаю, Ліко, не знаю… — зітхнув Франц. — Неспокійно мені.