Розділ «Книга II. Елізій»

— Невже ти думаєш, — вишкірився Вождь, — що серед вільних людей не знайдеться кількох запроданців? Через страх чи задля зиску вони викажуть усі технічні деталі з потрухом, навіть не сумнівайся. Окрім того, як щодо «десятків, а може, і сотень тисяч з обох сторін, що поляжуть у боротьбі»? — перекривив він мій голос. Так, Яків колись добре вмів мавпувати.

Здається, не мала жодного вибору.

Я силкувалася вигадати щось, віднайти лазівку — марно. А тоді перед очима постав Франц із закривавленим чолом та відірваною рукою, з розшматованих судин цівкою струмувало вино. Розтулені сині вуста випускали душу назовні, що зигзицею зринала вгору до хмар. Поряд Бенге ляльковим мертвим поглядом встромився в позасвіття. Пагорб наводнила багряна юшка — нескінченний Великий Потоп. Я борсалася в рудих водах, гребла щосили, та не рушила з місця. Ні, тепер їх не врятувати. Жодного. Ніколи.

— Згодна, — прошепотіла я.

— Ти завжди була розважливою дівчинкою, — поблажливо протягнув Вождь.

— Які я маю гарантії?

— Гарантії? — очільник Мегаполіса завів очі під лоба. — Тобі мого слова не вдосталь? Гаразд, — скривився він. — Перекажи своєму прем’єрові, нехай вийде на зв’язок завтра о 18:00, ми, так би мовити, обговоримо технічний бік питання. Ти вже тоді будеш тут, поряд зі мною.

— А якщо ти мене обдуриш? — згнічено відказала я.

— Боронь Боже! Я ж тебе кохаю, — він закліпав, удаючи розчарування.

— Не забувай, ти заприсягнувся, — нахмурилась я, тямлячи, що жодна сила насправді не змусить Якова дотримати слово. Тільки залишки гідності. Чи є ще вони? — Коли я маю дістатись Мегаполіса?

— Отже, план такий, — заклопотано мовив мій співрозмовник. То в нього вже і план є? Виходить, не сумнівався жодної миті. — Завтра о четвертій ранку, тобто фактично сьогодні вночі, ти нишком вислизнеш з Елізія та пройдеш три кілометри на північ. Гадаю, навігатори у вільному місті ще не перевелись? — гмикнув він. — Там тебе стрінуть Солдати на швидкомобілях. Опівдні вже опинишся в моїх обіймах.

— А якщо хтось помітить?

— А це вже твій клопіт. Якщо завтра тебе не буде в Мегаполісі, усі домовленості між нами скасовуються, — кривий усміх оголив верхні зуби.

— Я буду, Якове, — я втупила прямий логляд у любого друга.

— Безумовно. А поки не забудь попрощатися де з ким, адже ви навряд ще колись побачитесь, — Вождь співчутливо захитав головою. — Пам’ятай, о четвертій, — додав він і зник.

Екран замайорів сіро-чорними крапками, що дрижали й комашились, наче безліч мурах. Розмова закінчилася.

Глава 13

— Ну що? — стурбовані обличчя елізійців оточили мене, щойно вийшла із зали.

Франц поглядав скоса, ніби чув про страшну угоду. Чи, може, я справді говорила занадто голосно й уривки речень домчали до нього крізь замкнені двері?

— Усе добре, — я втомлено провела рукою по чолу, бажаючи зняти, знести, винищити облудне павутиння, що затьмарювало думки.