Розділ «Книга II. Елізій»

— Ха-ха-ха! — Яків зареготав. — Це лише тому, що він опинявся на першому місці. Кілька щасливих випадків, от і все. Але тепер першим став я.

— Як ти не розумієш, — зашепотіла я, скоса позираючи на двері, — мені начхати, хто перший, а хто останній. Люблю вас обох, але тебе як друга.

— Тобі ця дружба лише ввижається, — переконано відказав той. — Тому давай напрямки, ти кохаєш і мене, і його.

Господи, що за нісенітниці він верзе! Я широко розкрила очі, здивована такою певністю.

— Слухай-но, Ліко, повертайся до Мегаполіса. Він належить нам. Збудуємо тут таке життя, таку систему, яку забажаєш. Тебе вабить Елізій? Тут буде так само, лишень повертайся, — золотаві зіниці тягнули у прірву.

А може, Яків каже відверто й справді перейме закони вільних? І Знехтувані зможуть нарешті вернутися додому? І ми всі знову будемо разом, як у старі добрі часи, тільки в кращому світі?

— Ти справді волієш припинити тиранію й жити за приписами елізійців? — я недовірливо глянула на нього.

— Це зовсім не тиранія, а тимчасові заходи, — владний погляд вкрився міцною кригою. — Але так, звісно. Запровадимо такі приписи, які захочеш.

— Тобто Знехтувані можуть повернутися? А ти зміниш методи управління?

За всіма ознаками я, здається, досягла успіху в перемовинах, та шосте чуття щосили верещало: «Пастка». Але я скинула все на повсякчасну обережність та завбачливість, відмахнувшись від набридливого дзижчання думок.

— Безумовно, — оскірився Яків. — Якщо ти житимеш зі мною.

— Що? — перепитала я. Ні-ні, він не міг цього сказати.

— Безумовно. Якщо ти житимеш зі мною, — без жодного виразу повторив Вождь.

Серце стрибнуло в пекельне провалля без вороття. Стримуючи сльози, я мовила:

— Ти можеш заприсягтися, що тоді не починатимеш воєнний конфлікт?

— Війна? Про що ти взагалі? — удавано вразився Вождь.

— Елізію відомо про твої задуми, Якове. Відомо, що ситуація з ресурсами зовсім кепська, що ти дізнався про очисний механізм і жадаєш отримати його за будь-яку ціну, що плануєш атаку на вільних людей, — досі заглушені слова юшили водоспадом.

— Сорока на хвості принесла? — скривився керманич. — Я зважуюсь на це, щоби врятувати Мегаполіс та мільйони людей.

— А як щодо десятків, а може, і сотень тисяч з обох сторін, що поляжуть у боротьбі? — напосіла я, збагнувши, що втрачати нічого.

— Котре лихо менше, те й вибирають, — стенув плечима він.