Розділ «Книга II. Елізій»

Його «мені доповіли», «наказав», «звелів» різали слух. Я з жахом споглядала милого друга, та той нічого не помічав.

— Адже я навіть не мав уявлення, чи жива ти досі, чи пустеля поглинула тебе, розчинила серед пісків та каміння, — вів далі Вождь. — Хоча переконував себе: «Ні, Ліка не така, щоби загинути. Вона виживе». Тішився примарною надією, виряджаючи нові й нові експедиції.

— Мені казали, що ти посилав загони на пошуки всіх Знехтуваних, не лише мене чи Франца, — промимрила я.

— Франца? До чого тут цей бовдур? — спалахнув керманич Мегаполіса. — Я був би радий більше не бачити його задоволену пику! Постійно стоїть у мене на заваді. До речі, хто тобі сказав? Певно хтось із елізійських щурів дістався-таки додому? — він вишкірився, а тоді посерйознішав.

Видавалось, що я незчулася. Звідки цей струмінь ненависті проти колишнього побратима? Гаразд, нехай Яків певен, що мав зайняти його місце, але все ж таки…

— Звісно, для мегаполісців я малював необхідність експедицій, як пошук наших вигнаних братів, — скригнувши зубами, продовжив він. — Але мене цікавила лише ти. Загони від’їжджали та верталися ні з чим. Хоча б крихітна звісточка, натяк, але ні! — його прикрість тремтіла на лезі ножа, щомиті готова обернутись проти мене. — Аж тут, — Вождь розтікся хижим усміхом, — солдати знічев’я спіймали трьох елізійських розвідників.

Я вже знав про існування Елізія, ознайомившись із секретним архівом, адже, як з’ясувалося, Альфа-Бета-Гама, а тоді Арес мали деякі відомості. Утім дуже короткі, без жодних подробиць, фактично тільки згадка, що десь у пустелі розташувалось підземне місто, котре населяють відступники. Ні точних географічних координатів, ні кількох слів про уряд чи звичайне життя. І навіть ця мізерна інформація досі була таємною і досяжною виключно для володаря та дуже вузького кола чиновників. Тому детальна оповідь того полохливого хлопчини шокувала, мабуть, ти розумієш.

Я приголомшено заклякла. Досі гадала, що жоден мегаполісець, навіть із найвищої ланки, не мав уявлення про пустельний «рай». А втім, керманичі та деякі Обрані знали про нього… Тепер їхня брехня здавалась іще огиднішою.

— Розвідники вже давно не могли зв’язатись із містом, — тим часом говорив мій співрозмовник. — Але їм вдавалося вловлювати елізійські радіохвилі за допомогою крихітного приймача, що не постраждав під час революції, адже належав одному з них. Отже, коли балакучий шпигун заїкнувся про Знехтуваних, котрі нещодавно прибули до Елізія… Сподівання побачити тебе знову зажевріли з новою силою, — він посміхався на весь рот, нагадуючи колишнього Якова.

Серце натиснуло на педаль «газу» й припустило в п’янкий і радісний танок. Він іще є, він ще живий.

— Якове! Ми, жах, як за тебе турбувались! Адже до того, як два дні тому повернувся елізійський розвідник, не відали анічогісінько. Мучили думки: що коїться в Мегаполісі? Може, Знехтувані програли й ти поліг, замучений і скатований…

— Але ми виграли, Ліко, — мовив він із натиском. — Утім, це виявилось не так уже й важко. Багато хто піднявся проти каст, почуваючи відразу до системи, — Вождь гмикнув і прошепотів: «Недоумки». — Кожен боровся за своє, — голос по той бік екрана зазвучав голосніше. — Я хотів завоювати місто для тебе, — учорашній Яків мав би сто разів запнутись, перш ніж виголосити таке зізнання, а тоді спустити очі долі й зашарітися. Але сьогоднішній не поворухнув і бровою. Погляд жарів холодом із відлунням дикуватої ніжності.

— Завоювати для мене? Але навіщо? — мене скувало дрімотне заціпеніння. Наче дичина, знаджена гіпнотичними зміїними зіницями, я завмерла, не спроможна поворухнутись.

— Аби ти обрала мене. Помітила нарешті, що я — кращий, — процідив Яків.

— Але я вже обрала тебе ще сто років тому. Ти для мене — рідна людина, найближчий друг… — залопотіла я, силкуючись знизити напругу.

Зізнання очільника Мегаполіса — удар обуха в тім’я. Господи, невже я винна в усьому? Свідомість Вождя — наче викривлене дзеркало. Обрані, Охоронці, Знехтувані — Господарі, Солдати, Товариші. Іржава світова спіраль натужно стогнала й рипала, втомлена, скривавлена, зґвалтована содомом дітей людських.

— Годі клеїти дурня! — у керманича ввірвався терпець. — Ти пам’ятаєш розмову під вишнею. І чудово второпала, про що мова.

Я замотала головою:

— Гадала, ми все з’ясували тоді. Ти знав, що я кохаю Франца! — голос ледь не зривався на крик.

За дверима в конференц-зал хтось гучно закахикав. Я схаменулася. Треба говорити тихіше, бо, якщо чорнявець втрутиться в розмову, нічого точно не вийде.