Розділ «Книга II. Елізій»

— Ну здоров був, друже, — нашорошено мовив Франц, ніби промацуючи тонку весняну кригу.

До екрана підступив очільник підземного міста, жадаючи докинути свою пайку до вітань:

— Дозвольте відрекомендуватися, прем’єр-міністр Елізія — Бенге. Ще не мав честі з вами зустрічатись особисто, тому дуже радий знайомству.

Усмішка прем’єра зоріла білим, наче Різдвяний ранок. Однак Вождь уп’явся в нього байдужим поглядом, і посміх Бенге поволі згас. Нахмурившись, він промовив:

— За нашою інформацією, ви дізнались деякі подробиці про життя в Елізії. Нам відомо, в якій ситуації опинився нині Мегаполіс і…

— Я очікував, — крижаний голос Вождя заметіллю ввірвався в конференц-зал, — що не доведеться спілкуватись із зайвими особами, — він наголосив останнє словосполучення. — Канал зв’язку заявлений від імені Ліки Ставроді. І саме з нею я згодився поговорити.

Поміж елізійців збилася цупка тиша.

— Вочевидь, перемовини конче необхідні елізійському уряду, — оскалився правитель Мегаполіса. — Тому будьте такі ласкаві, — він скорчив презирливу гримасу, озирнувши Бенге, міністрів і Франца (Франца?!), — залиште нас із дівчиною наодинці. Інакше розмова не відбудеться!

Чорнявець клацнув зубами. Його щоки набули пурпурового відтінку:

— Ти, паскудний вилуп…

— Франце, — прошепотіла я, застережливо встромивши нігті в його долоню. Переговори висіли на волоску. — Пане прем’єр-міністре та шановні урядовці, — обернулась до елізійців, — прошу, виконайте вимогу Вождя…

Кілька секунд нічого не відбувалося. Лише Франц люто пихкав, та залишки здорового глузду змушували його мовчати. Хлопець чудово розумів, що станеться, якщо Яків, запалений гнівом, відключиться від мережі.

Бенге, наймудріший та найрозважливіший з усіх, підвівся першим:

— Ходімо, хлопче, вона сама впорається, — він нахилився до Франца, кілька разів плеснувши його плече.

Вождь тим часом не зронив жодного слова. Схрестивши руки на грудях, він чекав.

— Ми будемо просто за дверима. Гукай у разі чого, — мовив чорнявець та наостанок розлючено зиркнув в очі колишнього друга, так, ніби той міг перескочити з екрана до зали.

У приміщенні не зосталось нікого. Тільки я і Вождь. Тобто Яків.

— Нарешті ми спроможні нормально поговорити без сторонніх вух, — порушив мовчанку правитель Мегаполіса та вперше за весь час посміхнувся. Я силкувалась піймати бліду тінь друзяки Якова, а вона звивалася та вислизала поміж пальців.

— Чому ти всіх спровадив геть? — обережно спитала я, побоюючись розтрощити хитку рівновагу.

— Не бажаю бачити нікого, крім тебе. Коли мені доповіли, що стороння Мережа намагається створити «коридор», я вельми здивувався й хотів без зволікань наказати, щоб заблокували всі можливі варіанти зв’язку. Але тут дізнався, що «автор» каналу — Ліка Ставроді, і збагнув, що не в змозі відмовити. Звелів програмістам трохи відкрити завісу та відправити запрошення до розмови. Я не мав певності, що це справді ти, але сподівався.