Розділ «Книга II. Елізій»

Я задоволено кивнула.

— Історія ця дуже давня, — потойбічним голосом почав Ірс. — Сто років тому, щойно заклали основи Мегаполіса та Елізія, «вільні» люди побоювались, що випади проти них триватимуть і далі. Аби почуватися в безпеці, вони потребували інформації. Тодішній прем'єр-міністр знайшов десять молодят — добровольців. Ці щойно створені сім'ї мусили переселитися до Мегаполіса та регулярно сповіщати про те, що там коїться, зокрема про підготовку нового нападу.

— А чому саме молодят? — зацікавилась я.

— Ну… — зам’явся Ірс. — Бо це ж був переїзд назовсім.

— Як так? — не второпала я.

— Вони рушили до Мегаполіса, щоб зостатися там назавжди. Якщо вже зовсім припече, вони, звісно, могли відмовитись та повернутися додому, але річ у тім, що тодішні люди ще не мали домівки. Адже старий світ зруйнувала Велика Атомна Війна, а новий лише формувався. Молодята володіли тільки переконаннями та мораллю, що споріднювали їх з Елізієм. Власне, тодішній прем’єр дуже ризикував, задумуючи проект як довгостроковий. Адже згодом діти емігрантів, а тоді й онуки мали стати елізійськими розвідниками. Суть плану полягала в тому, аби майбутні інформатори повністю з’єднались із системою, щоби жодна душа не спромоглася вивести їх потім на чисту воду.

— Хіба це можливо? — я приголомшено накрила рот долонею. — Тобто для тих, найперших переселенців, мабуть. Але ж їхні діти народилися та зросли вже в Мегаполісі, він для них батьківщина, а не Елізій. Логічно, що вони не забажають…

— Але такого майже не траплялося. Були, звісно, винятки… — Ірс чомусь зиркнув на мене з-під лоба, ніби саме я була тою паршивою вівцею — тим винятком. Але за мить, його чоло розгладилось, а губи всміхнулися. — Але надто мало, щоб про них згадувати. Окрім того, родини емігрантів усіляко заохочували, аби вони щовихідних навідувались до підземного міста. Тут уже встигли розробити спеціальну Теорію Виховання для таких, як ми. Можеш повірити, нащадки переселенців, мабуть, — найвідданіші елізійці.

— Але ж це гидко, — скривилась я. — Ось ціна вашій знаменитій свободі вибору!

— Ти помиляєшся, — насупився Ірс. — Кожен із нас мав право відмовитись та повернутися до Елізія назавжди. Або лишитись у Мегаполісі. Але в цьому разі емігрант мусив тримати язик на прив’язі — про Елізій жодного слова. Інакше… — він судомно ковтнув та провів по горлянці бічною частиною долоні, — ліквідація.

— Ти серйозно? — я стишила голос аж до шепоту.

— Угу, — розвідник почухав потилицю. — Відмовитися — це одне, але ж розголошувати таємниці Елізія — це ница зрада, — жовтуваті очі зблиснули.

— А доповідати все про своїх друзів у Мегаполісі та про сам Мегаполіс — не зрада? — напосіла я.

— Це — збір інформації, — хлопець повчально звів указівний палець. — Робота така.

…Дорогою додому я наштовхнулася на Алісу, ту саму, з сімейки канібів. Дівчина скулилась та, спустивши очі долі, хутко задріботіла повз мене, удаючи, що не помітила.

Піднімаючись ліфтом на тридцять перший поверх, де ми з Францом оселилися в маленькій квартирці, я безупинно обдумувала Ірсові слова. Виходить, у Мегаполісі жили чужинці. Вони сиділи з нами за одною партою, ходили до нас у гості, грали в теніс чи футбол, а згодом ставали нашими чоловіками чи жінками, і тут починалося найцікавіше. І вже наші діти, хочеш того чи ні, були напівкровками, напіввільними, а може, — зовсім невільниками. Хоча хто з нас сьогодні насправді має свободу? Залежимо від слів, соціуму, грошей, вражень, почуттів, Господи, та геть від усього. У чому різниця між людиною вільною та рабом? Завжди вважала, що в праві на вибір. Але, коли право нібито є, а вибір очевидний, виходячи з положення? Чим є воля і чи є вона взагалі? Не знаю…

Опинившись у квартирі, я помітила Франца, що, розкинувши увсебіч руки та ноги, спав на канапі, хоча спливла лише дев'ята вечора. Накрила його ворсистою ковдрою, бо ж зима надворі врешті-решт. Льодяний північно-східний вітер, що линув із боку Мегаполіса, дмухав і нуртував у звивистих осяйних коридорах підземного раю. Згодом він вщухав, ніби журячись через свою самотину, бо ані дрібки дощу чи снігу не супроводжувало його. Сніг цурався нас, сніг страшився нас, сніг вважав нас не гідними очищення.

Із вікна я спозирала зоріння вогників, темне втомлене поле, поодиноких перехожих, що квапливо пересувалися в імлі, а ще — велетенські ліфти обабіч ниви, що доставляли на будь-який рівень прірви — куди душа забажає.

За спиною щось булькнуло й замовкло. Я глянула на Франца, але той непорушно лежав, голосно дихаючи, полонений химерними снами. Тоді зиркнула на екран на стіні й ось воно! Блакитні літери радісно блимали: «Програмістам вдалося створити „канал“ від імені „Ліка Ставроді“. Вождь клюнув. Завтра о десятій ранку — перемовини».

Від несподіванки я схопилась, готова стрімголов нестися світ за очі.