Розділ «Книга II. Елізій»

Отже, завтра.

Глава 12

09:50. Я нервово кусала нижню губу, що вже зовсім почервоніла від припливу крові. Очі встромились у широчезний монітор на півстіни.

Конференц-зал для урядових перемовин розташовувався на найвищому поверсі одного з хмарочосів. Якщо визирнути у вікно та задерти голову, можна вгледіти, як майорить поблизу крізь отвір сапфірооке мрійне небо й сонце жбурляє жмені променів усередину пагорба. Ті заплутуються в прозорому покриві, що боронить Елізій від зовнішньої загрози, а тоді весело проминають його, осяваючи будинки, ниву, штучне джерельце, вільний народ.

Монітор каверзував, але вчені невтомно копирсалися в налаштуваннях Інтернету, змушуючи Мережу підкоритися. Бенге і троє міністрів вмостились у кутку на стільцях, наче чемні учні поскладавши руки на колінах, готові до складного уроку. Франц розвалився в кріслі поряд зі мною і вовкувато стежив за рухами науковців.

09:55. Мене била пропасниця, і страх точив серце, наче слизький хробак райську дичку.

— Усе буде гаразд. Чуєш? — Франц стиснув мої пальці. Від шпаркої долоні лід танув і млів.

— Ти ж не віриш у мій задум, — ледь чутно проказала я.

— Ой годі! Я теж не завжди маю рацію. Це ж усього лише друзяка Яків. Усе вийде, — він видав короткий смішок.

Утім я не вірила вдаваній безтурботності. Бо почувала, що Франц боявся того ж, що і я. Зазирнути в очі Вождеві й не помітити жодного сліду колишнього Якова.

09:58. Тьмяна панель замиготіла, і смуги забігали вздовж і впоперек.

10:00. Де ж Яків?

10:01. Невже він вирішив відмовитись від зустрічі? Техніка в порядку, із цього боку нарікань жодних…

10:05. Бенге совався на стільці з високою спинкою та кожні кілька секунд зітхав. Один із міністрів хитав головою, інший червонів та бліднув, третій — виструнчився й завмер.

10:07. «За кого він себе має?» — просичав Франц.

10:11. Смуги зникли, і на екрані вигулькнуло обличчя. Позаду виднілись темно-багряні шпалери та краєчок картини.

— Доброго ранку! — почувся знайомий голос. Яків! Яків?

Краватка стиснула горло, наче «дружній» зашморг влади, повсякчас розкуйовджене волосся — коротко зрізане, як у солдата. Погляд — розпечена лава, і шал у ньому і ґвалт, і жодної скалки любові, лиш морок і сутінь — північна тьма. Мій милий, втрачений друже, на що перетворили тебе?

— Я, здається, спізнився. Прошу пробачення. Самі розумієте, нагальні справи, — усміх скривив на мить вуста Вождя, а очі зостались непорушними.

— Якове?! — напівзапитально-напівствердно вихопилось у мене. Владний позір ззирнувся з моїм. Щось спалахнуло в ньому мимоволі й миттю згасло.