Розділ «Книга II. Елізій»

Але не тільки це бентежило мене. Цікавість пхала довгого невгамовного носа геть усюди. Вчепившись у мене нагостреними нігтями, вона вимагала пояснень: яким-таким чином елізійські розвідники потрапляли в Мегаполіс, ставали членами каст і ніхто досі не зауважив такого неподобства.

Оскільки на перші два питання про установку та канал доступу я поки що не могла отримати відповіді, нестерпно хотілося розібратися хоча б із третім. Трохи повагавшись, вирішила навідатись до Ірса. Після виснажливих мандрів та блукань пустелею він досі вилежувався в лазареті під наглядом пана Петра, директора шпиталю та заразом особистого лікаря Бенге.

Запах ліків та недугів шибнув у ніс, коли я переступила поріг палати. Ірс сидів на ліжку в навушниках, встромивши погляд в екран навпроти. Його очі прикривали окуляри для перегляду кіно в форматі 10D — останнє новаторство елізійців. Подейкували, ця технологія давала можливість відчути абсолютно все, що коїться з героєм, навіть пожити його життям. Два клацання — обираєш персонаж та епізод фільму і насолоджуєшся… або не дуже.

Хлопець задоволено посміхнувся та відклав гарнітуру, щойно побувавши десь у джунглях чи на березі Океану, а може, на Марсі чи в іншій Галактиці.

— Ти?! — зойкнув він, помітивши мене коло дверей. — Зізнаюся, не чекав.

Я зніяковіла.

— Як здоров я? — вичавила крізь силу, аби лиш не мовчати.

— Нормально. Уже кортить вирватись на волю. Та клятий Петро не пускає, — засмучено проказав він, а тоді підозріло додав: — Якщо ти прийшла, аби взнати щось іще про Мегаполіс, я вже все розповів Бенге. Ти чула.

— Мене цікавить трохи інше, — промимрила я.

— Наприклад?

— Скажи, як ти потрапив до Охоронців? Адже життя члена касти відслідковують від самих пелюшок. Тобто ти мав зрости в сім'ї Охоронців, розпочати навчання в певному віці. І таке інше… Словом, усе за правилами. Як ти спромігся влитись у касту непоміченим?

Ірс сипло зареготав. Сміх нагадував лисячий гавкіт.

— Я й не намагався. Виріс у Мегаполісі.

— Тобто ти не елізієць? — я недовірливо глянула на нього.

— Елізієць, — він кивнув.

— Чекай… Я вже нічого не розумію. Тоді… яким чином?!…

Ірс посміхнувся та струснув головою.

— Ну розкажи-и-и… — я широко розплющила очі та благально увіп'ялась у хлопця. На Франца такі штуки майже завжди діяли.

Розвідник озирнувся, ніби боячись, що десь поряд — неприязні вуха.

— Узагалі-то, нам заборонено ділитись такими подробицями, — пробурчав він. — Але ж ти все одно не відчепишся й скористаєшся моєю інтелігентністю, що заважає випхати тебе за двері? — він лукаво підморгнув.