Розділ «Книга II. Елізій»

— Знехтувані, товариші, браття! Цього дня на наші голови звалилося неуявленне лихо: ненависні касти прирікають нас на певний загин! Ми зібралися тут, аби вирішити, як нам вчинити. Хто бажає висловитись?

Декілька рук злетіли вгору.

— Добре, що вони й гадки не мають, хто розповсюдив інформацію про ресурси, — прошепотів Франц мені в саме вухо. — Ми вчинили мудро, що зберегли в секреті подробиці. До того ж дуже поталанило, що Обрані не вважали за потрібне оголосити імена «злочинців», тобто нас.

Звісно, чорнявець казав до ладу. Нині я усвідомлювала, що ми, не бажаючи того, відкрили справдешню скриньку Пандори. Знехтуваних мало цікавили ресурси, але виявилось, що саме це зумовило страшні злигодні. Звісно, опосередковано, бо події хаотично нашаровувались одна на одну, утворюючи в результаті складні причинно-наслідкові зв’язки. Ми з Францом навіть не уявляли тоді, що татів відеозапис стане фатальною крапкою над «і» для тих, хто врятував мене, прихистив, не ставлячи жодних питань. Як добре, що для всіх я лишилася просто Лікою, ніхто не пов’язував мене чи, тим більше, сина Патрика Культа з паном Ставроді. Альфа не назвав імен «зловмисників», а після визволення ми так швидко загубилися поміж людей, що ніхто нічого не дізнався. Згодом події того дня обросли деталями, десятки завзятців переконували, що саме вони зашкодили страті хлопця і дівчини, чи, може, то була одна дівчина, або ж старий дід (кажуть, із Цілителів), чи, може, навіть ціла група студентів… За тиждень спасіння перетворилося майже на легенду й ніхто нічого не пам’ятав напевне.

Та що як правда все ж вилізе назовні? Я ковтнула клубок жаху та провини, що нишком підкрався до горла.

— От ви де! — гукнув Яків, із нізвідки виринувши коло Франца. — А я вас скрізь шукаю!

На нього зувсебіч зашикали. Тим часом на сцену важко видряпався рум’яний черевань і в’юнкий глашатай заквапився геть. Оратор промокнув рукавом спітніле чоло та, зі свистом відсапуючись від нещодавнього фізичного навантаження, поважно мовив:

— Я вважаю, що з кастами варто домовитись. Ми могли б додатково виконувати роботу, котрою раніше опікувалися Служителі. А нам би дозволили зостатися в Мегаполісі. Залишати його межі — видима смерть!

Юрба загуркотіла: подекуди схвально, подекуди з обуренням.

— Як домовлятися будеш, пузаню? — знущальний бас із натовпу.

— Треба надіслати таке собі «посольство». Кілька гінців, — проказав той уже менш упевнено.

Над квадратом А. здійнялося роздратоване фуркотіння та звідусіль зазвучали суперечливі покрики:

— Та вони з нами навіть не розмовлятимуть!

— Якщо такий розумний, то сам і домовляйся!

— Товстун каже до пуття! Нам є що запропонувати кастам!

— Що ти запропонуєш?! Нас навіть за людей не вважають!

Зненацька громада принишкла. На сцену вискочив високий худорлявий мужчина. Брудний одяг мішком звисав на виснаженому тілі, а холодні сірі очі дивилися похмуро та хижо. Відібравши мікрофон у пузаня та відтіснивши його вбік, новий промовець заволав:

— Браття! Багато хто з вас знає мене і не одноразово впевнювались у правильності моїх слів, — голос звучав несподівано потужно та гучно. — Із ким ви замірялись домовлятися? З тими, хто ненавидів вас, нарікаючи ницими тваринами? Хто зганяв вас у загороду, у це кляте гетто, наче тупу скотину? Чи, може, ви зібрались підкоритися Старійшинам та піти? Піти з території, що дана нам за правом! Адже ми такі ж жителі Мегаполіса, і він такий само наш, як і їхній! Я закликаю вас битися! — худорлявий люто струснув мікрофоном. — Боротися за місце під сонцем.

«Добре говорить», — подумалося мені. Однак якесь внутрішнє чуття підказувало, що тут щось не так.

— Я закликаю вас знищити кожного виродка, кожного члена касти, що скаже проти нас хоча б слово! — гримів далі запальний промовець. — І тоді ми, колишні в’язні гетто, станемо новими Обраними!