Розділ «Книга II. Елізій»

— Ну не зовсім усе, — Франца аж розпирало від ледь стримуваного реготу.

— Не заважай. Мені. Будь ласка, — з чіткими паузами мовила я та благально глянула на Бенге. — Пане прем’єр-міністре, нехай Франц не йме віри цьому задуму, зважте, що в них із Яковом свої рахунки. Але наші слова, може, його переконають… Варто хоча би спробувати.

— І що вимагається від мене? — темношкірий голова підвів брову. — Дозвіл?

Я набрала до рота більше повітря і випалила:

— Чи згодиться Елізій поділитись секретом очищення води та ґрунту, якщо це стане запорукою миру і вбереже мільйони життів по обидва боки барикад?

У кімнаті загусла тиша.

— Свого часу нам, у ще гіршій ситуації, ніхто не допомагав. Я кажу про події, що відбувалися століття тому. Те, що «вільні» люди вижили та звели це чарівне місто, аж ніяк не заслуга Мегаполіса, — повільно заговорив Бенге, зневажливо прищуливши очі. Я вже второпала, що мій задум провалився. Давня ворожнеча пов’язує два різні космоси, і тут не має місця прощенню. — Однак, — озвався прем’єр-міністр після паузи, — елізійці — не злопам’ятні й не жадібні. Тому моя відповідь — «так». Ми поділимося секретом очисного механізму. Люди не винні в гріхах правителів.

Францеве обличчя здивовано витяглось. Хлопець ошелешено почухав потилицю та наставився на Бенге.

— Дякую, пане прем’єре! — я стисла зморшкувату руку.

— Але згадайте Ірсові слова про настрої в місті та наміри Вождя будь-що втримати владу. Чудово, якщо вам вдасться, але не надто плекайте надію…

— Як зв’язатись із Мегаполісом?

Кортіло взятися за справу. А ще… Переді мною стояв уявний Яків у білому, десятки разів випраному Светрі, позакладавши руки в кишені. Осяйно всміхавсь і мружився від сонячних променів, що линули нізвідки й грали в його волоссі.

— Із цим складніше, — Бенгів голос вижбурнув мене із солодких спогадів у промерзлу реальність. — Системи зв’язку та передання інформації — зіпсовані. Інтернет мережі — різні, хоча мені здається, що налаштувати між ними канал доступу цілком можливо. Я притьмом звернуся до науковців із проханням якнайшвидше створити «коридор». У Мегаполісі, вірогідно, надішлють рапорт Якову, до того, як блокувати наші намагання. Головне, щоби цікавість Вождя переважила інше…

— А чи можна зазначити, що це ми з Францом бажаємо з ним поговорити? — спитала задумливо.

— Я не проти. Але хто його зна… Програмістам відомо краще чи можливо це технічно, — відказав Бенге. — Я повідомлю, щойно вчені впораються з «каналом». А тепер ідіть, дітки, ідіть. Втомився я. Покуняю годину чи дві.

Його горда спина трохи зігнулась, обличчя набуло сірувато-зеленого відтінку і зморшок ніби побільшало. Я раптом помітила, що Бенге — зовсім старий, і все, що в нього зосталося, — це мудрість, досвід і витримка. Але молодості й сил вони не додавали.

Я вже розчахнула двері, коли прем’єр проскрипів:

— Франце, я б радив поки ні про що не сповіщати вашу паству. Звісно, вирішувати вам, але ситуація зараз невизначена… Поки ми ще маємо надію, що з Вождем вдасться домовитись.

Минуло три дні. Я була не в змозі ні працювати, ні говорити, ні сперечатись із Францом. У голові ширяли думки: коли вчені нарешті створять «коридор», яку будову має чарівний очисний механізм і де він є, адже, працюючи в лабораторіях, я не виявила жодного натяку на якісь великі установки. Я гадала, що він справді гігантський, бо фільтрує величезні обсяги води. У кого з науковців лишень не питала, усі відкараскувались та переконували, що анічогісінько не знають, адже механізмом опікується спеціальний секретний відділ. Блізійці навіть не мали уявлення, де той відділ розташований і хто в ньому працює. Очисний прилад ховали за сімома печатками та замками, десь у надрах пагорба, або ж ледь не під стелею, а може, зовсім не в місті, а десь на його околицях.

Про «канал» не надходило жодних звісток. Команда програмістів, що ним займалася, зачинилась у лабораторії та не залишала її вже три доби поспіль, відпекуючись короткими повідомленнями на кшталт: «Процес іде. Працюємо».